— Бабо-в, то ви на мене вже не гніваєтеся за города?
— Чому я маю гніватися за города? Твій батько був добрий. Каже: "Богинько, хай мій син твоїм городом переповзе, бо я не хочу Арсеня просити". Мені не страшно було батька, але я знала, що треба мовчати. Каже: "Я зроблю таку огорожу, щоб нічия корова у мій город не пробралася". Але він дуже не любив, коли Арсеньова корова лізла. Твій батько стоїть тако біля меї хвіртки й чогось не хоче йти. Ще менший такий зробився, веселий. Горілки в рот не брав. Якісь гості до вас поприходили, він за стіл не сідає. Кажуть: "Кири-лович, ви хоч ситра випийте". Він вирячився: "А там, думаєте, нема спирту?" Він вчений чоловік був. Дивиться на той бік, де сільпо, каже: "Богинько, як би ви знали, як мені того дроту хочеться".— "То побалакайте,— що, Павло вам не дасть?"— "Т£>а щось придумати",— каже. Кахикнув собі на груди, руки сховав у кишені — і я його щось послям довго не бачила.
— Беріть-но, оно невістка вам каву поставила.
— Пий, сину, бо мені вже од цього кофія голова тверда.— Так не хотілося їй одводити ні очей, ні голови од стіни, щоб цю розмову собі не перебити, але похвалила хлопця:
— Та й бач, тобі гарно з цим новим вухом.
— Хотів мамі хату вимастити, а хати нема.
— Вона тебе ждала, сину. Каже, приїде син, ми ще цю хатину підладнаємо та й буде нам на двох. Вона нікуди не думала зриватися.
— Таке велике село, а нема до кого.
— То Ганя ж казала: як йому треба, хай приїжджає й живе — Вона оглянулася, куди це Устина знов з тим возиком подалася.— Йди в мою хату, син. Забери в Євки ключа. Скажи, що Марійка казала. Мені треба тут Миколі квартиру поглядіти. Я не знаю, чи я в те село вернуся. Не село, а бригада переїжджа.
— Чуйте, баб: Микола хотів паска солдатського, а мені не було коли йому віддати.
— Мовчи, син, я боюся йому нагадувати. Він тоді здитинів геть, то йому хотілося паска. Він біля братської могили марширував з букетом. Десь сухих квіток понаривав. А ці з сільради передають: робіть що, бо ми самі зробимо. Та й дома-рширувався. Думала, його як хворого пошкодують, стільки виїздила в ту лікарню. Випустили, то тепер ще й досиджуй. Вони колгоспне добро по чужих областях на спродаж розвезли, а ти сиди за них. Але він цю жіночку стрів там, то не може натішитися. Каже: "Мамо, ви там не вбіжайте її". Вона з тої "хімії" перша вийшла, каже, я його почекаю. Не знаю.
Але чого це вона сидітиме як баба кам'яна? Тра до людини повернутися лицем. Бо досидиться: гляне — аж то чорт примостився й балакає чужим голосом.
Якби ж то вона цього вуха не бачила окремо, то що б, боялася, думаєш? Кашкетика зняв, а на це, що її Микола виліпив, вухо ще й трохи волосся наклав. Ґвалт кричав би. Що з цими їхніми дітьми робиться! Хай ще її Микола, а то й цей. Де ними крутить по світу? Є що їсти — то не мона спокійно жити, чи що?
Хіба їй один у цьому місті трапився такий,— еге. То з ковінькою, то геть без руки. А в очі ні котрий не гляне. Десь те обличчя крейдяне немов геть од тіла одходить і пливе собі на височині.
"Ото вже непослух,— розгнівалася трохи Богинька, обзи-раючи все більше порожього місця за хлопцевою спиною,— він її перейме й того паска всуне".
— Скільки цеї молоді гине тепер,— продовжувала говорити до стіни.— То трактором переїде, то вбивають іден "ідного, як скажені. Десь би втікала з цього міста — скільки всього начуєшся за день. Треба були мені ці гості? їх не розбереш. Наче й славні люди: той талончиками обкидав усю хату, а вона вже біжить, гукає: "Поглядіть моє тісто, заки дитину з садочка приведу". Але ж угощала вже — вона слова поганого не скаже. Тільки не любила, як сварки починаються. "Чогось ці чоловіки так мруть",— аж весело розказувала сусідка до всіх за столом. А той вже не втерпів: "Пожди-но, найде ще й на жінок нечиста сила". Коли це привозять їхнього старшого сина. Люди добрі!
Богинька шукала виправдання, чого її аж сюди приперло, вона думала зранку навідатися в село другим автобусом.
— Хіба ж ця душа витримає, як там такий ґвалт. Який толк з цеї жінки вже — надірвала серце й розум стратить. До неї "Галю, Галю", а вона сокирою розмахує й вищить: "Пустіть, я хочу його побачити!"
Вертається Яринин хлопець без паска. Вона бачила, як йому легко підтримувати штанці,— руки в кишені, та й.
— Або йди до Петра Андрійця, сину. Він тепер їден. Як Михайло Січкар свого Павлика женив, старий Арсень мов сказився. Сидить на лавці біля хати й до всіх тако паличкою: го, го. А Петро свою жінку дуже бив. Старий Арсень з Людою тако нічо". Раз приходить Петро, нема жінки й дітей, і батько висить у коморі.
Богинька ближче до нього посунула на прилавочку кашкета — щоб не забувся.
— Та мене ще ж люди знають трохи в селі, буде де переночувати.
— Йди до Петра, сину. Він зрадіє тобі.
Нарешті й Устина покликала її за ці двері. Як вона опинилася посеред зали,— це так хлопця хотіла провести, скажи? У велике скло крізь двоє дверей бачила Яринчиного сина, як він у чужих чоловіків прикурював сигаретку.
Побачила, що той дочекався чорта й вони вже обоє пошкандибали навпроти людей.
Це скло позад неї показує її спину, й чого вона оглядатиметься: кому треба, хай дивляться на її спину у дзеркало.
Далі стіни такі вищі поробилися, як вона зуміла розгледіти усю цю залу по кутках.
"Стіни до мене балакають, а я до них — ні".
Ганя стала дивитися, як Тамара десь буцімто на колгосп подрипцювала, близенько до тинів тримаючись,— от ця Тамара, вона й ходить якось так гарно! Але подумала, що це тра вертатися до Порохнюка з якоюсь мовою, а так не хотілося. Стій-но, це десь хліб у руці був і не стало; й посунулася, не віднімаючи рук з штахет, до хвірточки далі, щоб забрати хлібину з того самого стовпчика. "Чуй,— трохи радо сама до себе обізвалася,— ця газета не дає хлібові заховатися, лізе як жива".— Вона трохи оглянулася на цього чужого чоловіка тамо на лавці під тином, де була стара криниця.
— Порохнюк, що це ви сказали Марині, щоб вона не була, а тільки Петро прийшов?
— Нащо їй лізти не в своє діло.— Порохнюк здійняв кашкета до півголови, мовби осьдо встане й піде, хай шкодують послям, але одклав знов, вже не на коліно, а збоку на лавку, й ще тримався за нього, такий наче це був йому порятунок, і перед ким — перед цею Ганею! От як гавкне зара, але хай бачить. Покинув кашкета й руками зіперся тяжко на лавку, відрікшись цього кашкета, як півдуші своєї поклав.— Ти знаєш, Ганю, я не люблю.— Підправив трохи брови й далі дивився в тільки йому знайому порожнечу перед собою, де не було ні спогадів, ні теперішнього нічого іншого хоч душі живої; і за ту мову вхопився, як за едине, що виправдовувало вже не тільки його присутність на цьому подвір'ї, але й саме існування. — Я поклав стільки свого життя, щоб це тепер комусь в руки перейшло? Жди-но!