Таке виходило, що їхали мирно, а це вже посердилися. Богиньці аж шкода стало тієї кульбабки. Щоб це така рожева шкірка з-під тих кісок виднілася — їй ще бачити не доводилося. Фо§
♦Та й це мені до них звикати,— вжахнулася сама собі,— і мову цю якось же треба знаходити".
А бабця вже голову винувато впустила та лапає попід ногами клумачки, чи цілі. Якби знала, що така сварка буде, то не питалася б.
Дебела жінка трималася за бабциною спиною, наче обнімала її.
"О, ця вже не одпустить,— якесь аж зло брало Біженчи-ху,— покаже, де базар".
Таж і їй тут виходити, вона добре запам'ятала аптеку як глянути у ту вуличку, до базару. Але так хотіла зійти, щоб побачити, як цю бабу зсаджуватимуть.
Молодиця вже знизу одбирала у баби корзину й ще якісь торбинки, а тій, видно, шкода й за тих добрих людей у тролейбусі. Дідок — не скажеш, що з добрим серцем — чи то подав, чи підіпхнув ногою останнього клумачка донизу; бач, і він поміг.
"Але й тобі серце поїдає чужа вигода",— добрішим уже теплом проясніло Богиньці па душі.
Вона б і ще позаглядала з-поза людських спин — така цікава картина була їй, але зразу тако немов прогавкотіло: "Будете щас сходить".
— Еге-ге,— перелякалася не так голосу, як цієї прірви під ногами.
Де його ступнути, не бачила, хіба тако задки, чіпляючись за ці залізяки та людські коліна. А воно тамо зверху не вмовчить, поштурхує "Мняться, е-е",— немов обійти хоче.
А вона чого буде назад вертатися — ще б цього бракувало.
— Я вже йду-йду, не смикай-но, ти,— не впізнавала свого грубуватого голосу.
її внизу двоє хлопців попідручки винесли аж далі через людський гурт, й чогось тим усім, що мали заходити, було смішно, аж ну.
Вона заштовхнула кінець хустки за вилогу піджака, а другий аж сам до губів притулився. Т^юхи зубами смикнула — щоб вузол не розпустився. А ту бабу ще тримають,— кіно з вас, люди.
Хотіла ж, видно, свої клумаки позабирати, але молодиця вже повивершувала; що важче, собі на плечі, дала бабі тільки меншу торбинку. Бабі й не туди, що двері за ними ляснули й тролейбус поволі рушив,— стала очима до машини й голосно дякувала за допомогу.
"Ото не помиряться,— й далі, спостерігала за цими вже обома жінками,— але на почин матимеш собі, ще й в ряд не ставши".
Перебіжить, думає, на той бік вулиці, щоб людям не так у спину впиратися, та й ще побачить цього кіна. Вона колись з цибулею була приїхала на базар, то тож була одна хитра — ні, що це вона каже, дядько якийсь, глянеш — сільське, але й хитре якось не по-сільському. "Що це ви несете та куди прямуєте?" Вона б уже й допомоги його не хотіла, такий переляк узяв, думала, з міліції хто перевдягнений, й це щось за сипа будуть питати. Але що сипові тоді погано зробилося, то його ніхто не чіпав.
А якби хто й добрішенький підступив до неї, то не оддала б мішечка,— у неї той рік тільки й вродило, що відер зо два сіянки.
Вона й ряд той пам'ятає, де стояла з сіянкою. До нього ще діло не дійшло. Повикорчовували трохи по праву руку од автобусної станції, а її ряд нечіпаний. Але й автобусна теперечки не тут, бо таменьки вже ставлять з цегли й шкла якусь халабуду — базар буде новий.
Й тра ж було тоді Яринчиному хлопцеві першому в неї спитатися. Що з собою якогось привів бідненького, в окуля-риках, такого самого студентика. А хіба вона не злякалася тоді? Дивиться на цих покупців, а їй чогось ввижається Грицько,— мовби в кишені руки позастромлював, у нових хромових чоботях, з носка на каблук переважується, й ця гімнастерка, ще з часів молочарні, на ньому, не забуде її ніколи. Чи то за ціну допитувався, не згадає,— що ти йому казатимеш. Вона й так оддала б, що він стільки добра їй зробив.
Але мусить казати цим хлопцям ціну. Бо вже люди оно поглядають цікаво на цю торгівлю. Нарахували щось тих копійок у жменьці,— але, кажуть, трохи не вистачає, бабо. Ну то їй як одлягло. Чогось сміливіша зробилася,— нехай не думають, що на дурну натрапили.
"Шукайте, діти, ще подивіться".
Бабі стільки перти довелося, та щоб спускати тепер за якісь копійки.
Але ж диво друге було: вона подумала, як ця сіянка назад вернеться в село, Яринка посадить у себе на городі, а вона ходитиме проз них й думатиме: то ж моя цибулька росте-виростає.
Хіба б шкода було,— так чогось страшно. Якби тако попросили в неї, вона б дала, сійте собі на здоров'я.
А це везти в Житомир, а послям сидіти, може, в одному автобусі з своєю цибулею.
Бачила, що хлопці жартують з нею; як захтять, то понаходять і ще грошей,— матері тепер гарно дають дітям на вчобу. Отож і радості було в неї, що хлопці торгуються.
Вона й копійкою не поступилася, аж друга жінка пожаліла цих діток "Беріть у мене, хлопці, я дам дешевше".
Пом'ялися трохи, потовкались перед нею, та й бувайте здорові, т
"А мені подобається, як людина торгується,— чула Богинька сусідчин голос, потроху звикаючи до її вимови,— а то ні?"
Везла вона ту сіяночку додоми, хоч і покупці траплялися згодом багатші. "Вже продала",— одбріхувалася перед людьми, а сама не могла з рядів довго вийти, бо знов ця сусідка щось скаже й дивитиметься їй у спину, як на чорта якогось.
Мовчки дякувала тій жіночці, що не зачіпала її більше,— десь ці люди, західніші, не такі балакучі.
Геть би й призналася, що й вона звідти, але кому яке діло, як ти вік звікувала в цьому селі й геть уже коденська. Це іншим здається, що вона біженчиха й досі, але вона більш коденська, ніж хто.
Звертали ті жіночки на її бік, а бабця не переставала озиратися — чи то їй думки були за тих людей у тролейбусі, чи незручно так за цю несподівану допомогу.
"Ще ти й не рада будеш,— Богинька всміхалася, думаючи перебігти вже на той бік,— як вона почне з тебе витрясати".
Тепер їй ця знайома вуличка, де вона звернула біля нової автобусної, аж просторіша зробилася, але ж не тому, що людей тут траплялося рідше,— цих свідків позбулася. Ще зупинилася, щоб руку забрати з грудей та вкласти в кишеньку, та й так, оглянувшись поспіхом, де ті базарувальники вже, додала собі в думці до того, що недавно подумала: "Матимеш на почин",— й далі їй той світ базарний, станційний аж якось здрібнів. Це тільки в місті їй таке почало ввижатися: осьдо стрінеш людину, а тамо перебіжиш з вулицю-другу й забувся, яка вона на обличчя. Й з цими кутками таке. Чим та станція була для неї, коли доводилося на село вертатися,— там того люду, здушить тебе біля каси, й не дихнеш, але все однак добре: вже дома будеш. Тепер не було бажання геть і до буфету зайти, може, яка ковбаса є. Не хотілося бачити когось із сільських.