— Що я буду його питати,— гнівалася далі баба,— як я його гобід з'їла, а він мовчить і нічого не каже.
— Хіба це Олік вам так схожий на того чоловіка, що ви його обід з'їли?
— А що ж ти думала! Це мій Олік такий, як той чоловік, але Олік більше на Гандрея схожий.
— То це ж ви не дідового Андрейового обіда з'їли, дід Андрей тоді з вами не їздив.
— А де ж він був, Клаво?
— Він у лікарні якраз лежав.
— То нашо ж ви мене відпустили в Житомир, а дід лежав у лікарні?
— Ви хотіли Клаву побачити, де вона робить,— стала ближче Ганя.— Та й ви потім, як верталися з Житомира, заходили до діда.
— Я вже забулася, Ганю. Ти мені розкажи.
— Що ж вам розказувати. Дивіться.— Паня аж руками показувала.— Вертаєтеся ви з Житомира, проситеся, щоб вас зсадили біля лікарні, там трошки під гору пройшли, та й.
— Та й це я там так довго лежала, що ви мене аж типір забрали.
— Вас тоді Петро привіз додоми.
— А він знав, що я в лікарні? Що ти таке кажеш?
— Йому сказали, що ви до діда зайшли, та й він заїхав був за вами. •
— Нашо ж ви мене звідти забрали, мені там так добре
було.
— А хіба вам удома погано?— вже питалася Клава.
— Певно що. Я хтіла зайти до Ярини, щоб вона мені фартуха зчепила. А хата замикана.
— Пождіть, вона скоро буде. Вона в дочки дітей глядить. Ганя трохи чіпала Оліка за спину, але щоб баба не бачила,— хай би вже показав, що в нього є.
— Дивіться-но, ось Олік приїхав,— казала Ганя,— він вам щось хоче сказати.
Баба огляділася по стінах й найшла Оліка, стала його потроху впізнавати.
— Ти, Олік, такий схожий на того чоловіка, як побув у Житомирі. Що ти в тому Житомирі робив?
— Мене хочуть в армію брати, та й кликали — що, хіба не
мона?
— То підеш.
— Вгадайте, які Ігор собі труси хтів, баб? — звеселіла якось так зразу Клава.
— Сині.
— А Олік каже, що зелені купив,— далі не здавалася Клава
перед бабою.
— Нашо ж він так зробив? Ігор хтів сині, я чула.
— Ану-но показуй, Олік,— сміялася Ганя й собі, притуливши набряклі пальці до губів: це зараз таке щось як покажуть! — Бо Ігор їх і вдягать не захоче.— Олік розстелив пакуночка на бабиних ногах, і всі засміялися, а Паня сказала:— То ж сині. Де це ти навчився брехати, Олік.
А баба з усіма так сміялася, аж закашлялася.
Спробувала подивитися вгору, яку там Арсен антену виставив понад хату, що їй аж світла в вікні поменшало. Хіба б уже зовсім пам'яті не було, але ж бачила і Яринчиного сина, як він допомагав дротики натягувати; ці діти якісь дружні, не так, як батьки.
"Аж у небо впирає,— думала за цю тичку,—й що він там буде бачити?"
Арсен домотував на руку дріт і поглядав у той край — еге, думає, до кого ця баба лепече.
Богинька зранку вдягла синового кожуха — тільки й добра перепало, і валянки биті, щоб іти до церкви.
Хороба якась цього пана принесла; вона б його й не хотіла вже мати за квартиранта, так цього спокою чось нема у світі; ще й за когось відповідай. Але розказує, як глину в сусідки міняв на яблука, ну та й не візьме жаль тебе знов. Набирає четверте відро, а та через двір навприсядки — неси-но ще ідне відро яблук.
Таке йому життя в тому містечку чи де там.
Бабу зразу переляк взяв, що хтось її хату малює,— думала, знов цей перепис; скіки ви вже будете переписувати "(ден з другим. Та й попобігала за свого города,— а не одрізали, думаєш, часточки. Арсен каже, що на той рік кукурудзи насіє, там така латочка од сільпівського тину, еге, юна побачить. Як нічиє, то хай так і буде, і ти його не займай, чув.
Вона вже й мовчала, як ті бригадою вкопали їй ♦залізного" стовпа під вікно — якраз так лінія їм ішла.
"Як буде хата валитися, то прив'яжете до стовпа",— сміялися ці розумні, а вона, дурна, повірила зразу. Хаточко моя ріднесенька, що ж це ми з тобою робитимем!
"Ще ця хата переживе ваші стовпи",— сварилася Богинька до вулиці, хоч та бригада вже десь під Розкопаною ями довбала.
Але обв'язала стовпа дротиком мідним і почіпляла до нього пучечки якісь — трава, синька у вузлику А як хату мастила, то, поки рук, обвезяла й стовпа: стіна біла і стовп проти вікна білий.
Вона цьому художнику сказала "ви пан", а він так здивувався, що чого ж це він "пан", але вона йому не попустила ("бо ви не такий, як усі"), і йому так утішно було, баба ж бачила. Але як він сказав малювати хату ЇЇ, то баба не змовчала ще й так: "А чого це ти, сину, мою хату малюєш? Оно в сусіда гарніша, нова".— "А вгадайте".— "Де б я вгадала". Художник тоді аж засміявся: "А ваш сусід стару грушу зрізав — навіщо?"
Чи я тобі знаю, чув,— може, палива бракувало.
Й хату вимастила (зі стовпчиком), і хмиз у сінці повносила — ну, одне слово, боялася, щоб хата не вийшла погано. Вона й похвалила художника, бо хата намальована гарніша була, як так. Вона тільки побоялася взнати, щоб він продав картину. "А, не буду питати, це ж його праця",— подумала послям.
То це хоч така радість була їй на душі — згадала собі, й уже од розібраної аптеки озирнулася на край свеї хати — а стовпа ж як видко — й далі пішла слизькою стежечкою.
♦Хай він теперечки втішається, що має над хатою,— додавалася й ще одна радість.— Пишні які".
Десь вона не догледіла наперед дороги,— цього Зуя виперло, й товче ним, і вже мусиш дивитися, яке воно дурне.
Богинька йому лихого не згадувала, хай живе, як хоче,— багачі поробилися! Як просила діжечку за десять продати — ні, не підходь. За таку працю, ♦понімаїш", десятку. П'ятнадцять — ще б подумав, це таке, як старій людині.
♦Повсихають вони тобі за такі гроші, пожди-но",— твердо тоді назначила баба Богинька.
Попробувала зійти на нечіпаний сніг, щоб же Яринчиним городом обійти,— де тут тобі яка дорога, оце-го одна.
♦Човпеться, чорт твою маму знає, чого ти човпешся".
— Баште, цьоцю, що роблю,— не так бачила, як чула з-під хустки.
— А-е-е-е,— аж млосно бабі робилося.
Зуй усе нашарував попід полами кожуха, а поли знов обпадали, і знову йому робота.
— Ту я ж схувався,— просився Зуй од баби.
— А-е-е.
— Ну то ша,— й собі розсердився Зуй.— Понімаїш.
Ще до соші було скількись пройти, й вона спинилась — аж кортіло їй оглянутися.
♦Це добре, що я вггугана, то' мені тяжко вглядаться,— раділа Богинька цій думці.— Всохне воно тобі за такі гроші, так, так".