Радні поволі стягалися до канцелярії. Кожний, заки входив до хати, висікався у сінях, обтирав ніс полою від кожуха і далонею ще доправляв. Отак кожний ішов між люди. "Славайсу". — "Навіки слава", — та й сідав на лаві, що стояла довкола хати.
Радних було вже з половина, старші сиділи ближче до стола, а молодші трохи подальше. В куті коло печі стояли сінники один на другім, а коло них — чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лікар письмо до громади, що того а того дня буде в селі, то війт кликав до себе поліціяна Тому:
— Вже, небоже, мусиш завтра прихарити канцелярію, бо, аді, прийшло письмо, що дохтор приїде. Обшуруєш трохи підлогу, посиплеш піском, розкладеш сінники по підлозі, понакриваєш їх лантухами, поналиваєш тої смердячої води з баньки по кутах — та й очі заткаємо. Є припіс, що шпиталь має бути на холеру, та й мус бути!
Отак поліцай робив раз або два рази до року з канцелярії шпиталь. А як радні потім сходилися на раду, то всі пчихали і казали: "Але-бо паскудно смердить!" Ті, що були у війську, говорили, що, певно, лікар робив "реперацію" і обмертвлював, та від того так вертить у носі. А Павло Дзіньо то вже добре мався. Він усе дрімав на раді. То як радні пчихали від сопуху шпитального, то все казали:
— Павло мнєгкий на голову, та ми лиш пчихаємо, а він таки спить. Треба дохтореві сказати, аби нам не обмертвлював радних, бо рада буде до нічого.
Павло не боронився, лише глядів перестрашеними очима на радних, а лице його ставало ще чорніше, як було. Його поміркували в раді "намість дурного" — та й всі з нього сміялися.
Тепер радні сиділи на лаві та й балакали — поволі, ліниво. Кожний сидів, як йому було ліпше і як навик.
Іван Павлюк, що сидів коло самого стола і був найстарший, схилився на черево, склав руки, як до молитви, всунув їх між коліна та й плював, покручуючи люльку. Долоні, ніс і коліна сусідували з собою. Отак він сидів та вповідав за ярмарок:
— Дайте ми покій з такими ярмарками, як теперішні! Жиди з панами цілий світ займили. Хто продає — жид, а хто купує — пан! А люди десь-не-десь що грубшу яку штуку продають. Телєтко, корозку — то ще, ще, але волів вже мало.
— Та-бо тісно стало! А кождий собі гадає: куплю телетко, прикохаю, десь трохи полови запарю, гарбузів кину, та й, уважиєте, щось приросте на обкидок. Тісні роки настали!
— Правда, що тісні. Десь давно то, бувало, ксьондзи гійкали на нарід, аби не пив, аби не гайнував, а тепер, видите, нарід і не п'є, і не гайнує, а грейціря рівно не видить. Геть нарід приперси, а на Великдень таки рідко котрий солонину має. Так тєжко, вам кажу, як з каміня, за той грейцір!
— Всьо перевекслювалоси. Таже давно і цеї худоби не було видко. Тепер худоба сама періста — тиролська, а давна була сама біла. Я ще не такий дуже давнин ґазда, а по жінці взев-єм такі білі воли, як сніг, а роги мали такі, що в ворота не влізалиси. То, бувало, так бігли, як коні. А як їхав-єм до міста, то-м дзумбелав. Казали, що то була венгерська худоба, як ніби за цу кажуть, що тиролська. Та й тогди була тана худоба, де-де-де-е!
— Тано продавалоси та й тано куповалоси, але ліпше було. Аді, таже то не лиш худоба інакша настала, а свині ж давно такі були? Були, видите, усілякої масті, і шерсть по них довга, і драганисті на ногах, а теперішні самі білі і гладкі. То як станеш на свинцькі торговиці, то так ними усіяно, як білим цвітом. Лиш мазурі помежи них з черевами походжають.
— То є, відай, усякий гатунок. А ніби люди всі однакі? Якось був-єм у Коломиї та й дивлюси — йде якесь таке, як дідько, господи мні прости! Чорне лице геть цалком і руки. Гадаю собі: та цес аби де став уночі на мості, та й би кождому треба воду освітити. Та-бо бігме! Якись жидок казав, що то такі люди є під сонцем.
— Та вже певне, що є усякий гатунок. Мій Василь, як був у Відні при воську, то казав, що видів такі свині, що ані вух, ані рийки, ані ніг не видко, лиш таки толуб.
— Є всього на світі, а біди найбільше... Бесіда станула, бо війт надійшов.
— Та що, май, чувати в місті, віте?
— Коби гроші, то в місті би добре... Виджу, пани лиш зайдуть на ресторацію, та й п'ють, та поїдають що найліпше і гроші мають. Коби хоть на тиждень перекинутиси в пана! — говорив війт.
— Як у якого пана. Бо є такі, що на соломі сплють, а зубами обіскаютьси. Зверхи камазелька, а сорочки нема. Лиш притулить на груди трошки полотенца — та й убравси! А не один такий голоден, що би макух їв, — казав Проць, що давно у дворі служив.
— Та ще був-єм у секретаря із-за тої толоки. Щось він мені там белендів та й каже, що коби, каже, у вашім селі менше люди тих казетів на пошті спроваджували. То, каже, ошуканство. Мужиків, каже, є щось дуже багато. То як лиш дваціта пайка дасть по левові за казету, та й си зробля тисічі тисіченні гроший задурно, запусто. Такий панок, каже, все сам понаписує, тумана пустить, замастить, загладить, а мужики дурні, каже, читають та аж облизуютьси, що панцьке поле на люди перейде.
— А ви, певне, стояли та потакували? — питав молодий радний Петро Антонів.
— Ні, брав-єм си з ним за барки за якогось там латюгу, що туманить людей! Добре ксьондз із Грушевої казав, що нарід даєси на підмову всяким кременальникам, а потім, каже, прийде що до чого, а вони ізнирли, а дурний нарід сидить по арештах. А то ж мало попосочили та покалічили?! Я лиш не люблю, як мені хто під ніс підкидає. Ніби я громаду продав або зрадив? Ніби пхаюси у вібір? Вібирайте, кого хочете, а я стою на боці.
— Ви би си пхали, але ми кличимо: ацю! Ви би ще й дітем ковбаси принесли додому,— говорив Петро Антонів.
— Мовч,— закричав війт,— мовч, бо ті скажу закувати, ти, шмаркачу! Та дивітьси, ґазди, ци я з ним свині пас?
— Ви мені носа не обтирали, а на мою бесіду можете так потакувати, як секретареві.
Сварка починала вже ставати бійкою, і старий Івая вмішався в діло:
— Ти, небоже Петре, не будь угурний, таже знаєш, що молодий мусить старшому змовчети. Один чоловік такий, що не боїтьси нічо, а другий та й боїтьси. Я сам, ґазди, все за громадов стояв-єм і стою, але, бігме, на ваш збір не пішов бих. Якось я з осені був у місті. Надибаз мене злісний та й каже: ходіть на збір та хоть на старість подивитеси, як мужики докупи єднаютьси. Кажу я єму: бігме, бих не пішов! Воно добре, що єднаютьси, бо як то приповідають, що громада великий чоловік, але я не піду. Я, кажу, зріс і посивів, а ще в кременалі години не сидів. А тепер треба мені на старість нечесті? Таже здаєси ми, що би кожда маленька дитина в селі показувала: аді, вуйко Іван та в арешті сиділи! Не піду та й не піду! Мій Никола ходить, але я не піду.