Жінка — друг... Дурниця... вигадана слинявими хлопчиками! Жінка, черевик, горілка, пара, громовина, лампа, стіл — усе однаковий крам на потребу чоловікові.
— Іва-а-ане! — з жахом скрикнув Семенюк, дивлячись широко розплющеними очима на Ганенка. — Це ж — варварство! Що ти говориш?..
— Ха-ха-ха! — радісно-злісно зареготався Іван. — Ха-ха-ха! Не вподобалось! Кохання зачепили, святе, ніжне чуття... Ух, ви!.. Не любите правди? А це правда, правда, добродію коханець! Жінка — то крам, черевик! Гімназії, інститути — фабрики, де їх виробляють, родини — крамниці, де їх продають, а такі, як ти, — покупці... а покупців раз у раз обдурюють... Ха-ха-ха! Не до смаку? Кривишся?.. А так, так!.. Кривись не кривись, а мусиш згодитися, що мета в житті наших панночок — продатись, вийти заміж... Це для них все... Так?
— Не всі...
— Всі! Всі! Не бреши!
— Ні, не всі, бо...
— Не бреши, говорю! Всі! Вони інакше й не можуть жити... Таке їхнє соціяльне, політичне, економічне... яке хочеш становище... У них других інтересів нема. Всі — крам, черевики! А ти — покупець... Ха-ха-ха! Не подобається... Він, бідний, гадав, що у його єсть кохання... Черевика купуєш, от і все!.. Може, тебе ще збиває спантелику, що за черевик платиш ти, а за жінку ще тобі дають, як продають? Заспокойся: за черевик платиш раз, а за жінку ціле життя, годуючи її; а все-таки ти платиш... Кохання!..
— Так... Підожди... Чим же наша жінка винна? — промовив Семенюк, не сміючись уже й не жахаючись. — Хіба ж вона винна тому?
— Та йди к чорту! — скрикнув Ганенко. — Хто тобі говорить, хто тут винний... Так єсть!.. Хто? Вже ж не я! Хто? Вона!
— Вона?
— А хто ж? Та такі, як ти, що зробили її черевиком... Значить, і їй, і вам це подобається, раз воно так єсть... Я ж за все не буду голови собі сушити. Ще жахаються!.. Вам би тільки ніжні слова... Кохання, друг... У-у, йолопи!
Він крутнувсь на каблуках, плюнув і ще хутчій заходив по кімнаті. Семенюк замислився, недвижне зупинивши погляд десь за грубою, що незграбно випиналася з стіни й ніби ще більше затемняла і так темну низьку кімнату. Пробігло хвилин зо дві.
— Ні! — вмить тріпонув головою Семенюк і зітхнув. — Це — дурниця... Це — філософія. Ти не знаєш кохання, тим і говориш так... Хіба ж... Підожди, не перебивай! Хіба ж я говорю, що вона свята, янгол і таке інше... Вона тільки добра, чесна людина...
— Оскільки може бути чесна буржуа...
— Вибачай! Це вже вибачай... Ця людина — не буржуа... Це дуже розвинена людина. Цікавиться наукою, життям, чита багато... По-українськи вже говорить...
— Певно, сам "просвіщав"?
— Ну, так що? Не криюсь — може, вона саме за те й полюбила мене, що я... скинув їй з очей полуду, показав таке, про що їй і не снилося... що я дав їй мету для життя. Не криюсь, я перший давав їй розумні книжки і тепер даю. І якби ти знав, як вона їх читає! Прямо ковтає! Ні, вибачай, вже хто-хто, а вона не буржуа. От мати її... Ну, що ж ти хочеш? Удова полковника, бідна, купа дітей... Та я у них рідко й буваю. Раз у раз "на уроці" в Сухобрієвих. Сьогодня ж Ліди Сухобрієвої заручини з Ламазіді... Знаєш?
— Я — не ходяча газета!
— Та ти ж його знаєш... Ну, все одно... От здивуються! Вони ж не знають. От роззявить рота купецтво! — весело засміявся Семенюк. — Двоє заручин разом. От сюрприз!
— Дурний піп, дурна його й молитва! — злісно муркнув Ганенко.
— Ех! Іване, Іване! — хитнув головою Семенюк. — Якби ти знав, що значить для мене ця "молитва"! Якби, наприклад, як-небудь так трапилось, що в мене одняли спроможність так молитися, — я не знаю, що зо мною було б. Я ж так ненавиджу теперішнє своє життя, я так звик до цієї молитви, що не знаю, чи витримав би це... Але це, певна річ, могло б тільки тоді бути, якби я довідався, що Галя мене не любить...
— А ти цього тепер ще не знаєш? — зупинився Ганенко і, криво всміхаючись, подивився на його.
— Я знаю, що вона мене любить! — серйозно промовив Семенюк. — Знаю, хоча про це ми й не говорили.
— Як же це так? Хм... Дивно...
— Я — не гімназист. Якби я говорив про кохання, то, значить, і про шлюб говорив би...
— Ага! — потер руки Ганенко. — Значить, можна ще сподіватись трагедії на тему: "вона не любить"! Ха-ха-ха!..
— Не діждеш... мабуть... — трохи зблідши, промовив Семенюк і одвернувся.
— А побачимо, побачимо!..
Семенюк постояв трохи біля столу, розвів пальцем воду, що калюжею стояла від позеленілого самовару, і став помалу, машинально натягати сюртука. Ніжне, гарне лице його загубило вираз твердого запалу і, здавалось, чекало чогось страшного й можливого. Натягнувши сюртук, він почав його повагом застібати і, не достібнувши усіх ґудзиків, сів на стілець і замислився. Ганенко, проходячи повз його, глянув і злорадно всміхнувся. "Ага!" — мов хотіло сказати його сухе, зле лице.
— Невже це... може бути? — тихо промовив Семенюк і жалісно глянув на Ганенка. І стільки в тім погляді було муки, стільки безсилого, дитячого відчаю, що, здавалось, ось-ось губи йому затремтять, очі поймуться слізьми і гіркий плач, плач окривдженої дитини, вирветься з широких грудей парубка. Ганенко ще раз глянув на його, походив трохи, похмурившись, ще глянув і тихо зупинився біля його. Семенюк не ворушився, дивлячись кудись у повітря, попустивши безсило руки й зігнувши коліна.
— А ти ж їй натякав якось? — помовчавши трохи, промовив Ганенко тихо, вже без злості, м'яко й понуро. — Чого ж там?.. Якось же ти... бачив... Може, й любить... Спитай...
Семенюк повернув до його голову, подивився трохи й, видимо, не чуючи його, скрикнув з болем:
— Не може ж бути цього! Не може бути! Я ж... Це ж усе життя треба на другий лад перевертати... Ні, вона любить... Як ми стріваємось, вона вся як огнем загорається... Блідне, як за руку торкнусь... Усе на самоті зі мною зостатись силкується... Була ж навіть тут, у мене. Я ж не вірив їй... Але вона тут так розридалась, коли я навмисне удавав, що не люблю її... То вона боїться, що я не люблю її... Ні! Як згадаю... Ні! Не може бути! Я вірю їй... Фу, який же я комік!
Ганенко одійшов і сів на стілець, поставивши лікті на коліна й обхопивши руками голову.
— А все ти!.. З своїм песимізмом! — додав Семенюк. — Тепер хоч прощення проси у Галі...