До цього додалась іще одна риса цієї людини: її органічна безпринциповість. С. Петлюра не мав ніяких виразних, твердих ні соціяльних, ні політичних, ні моральних, ні навіть національних принципів. Останнє підкреслення повинно особливо вразити його приклонників, й викликати проти мене особливе обурення. "Як, національний герой, визволитель України не мав національних твердих принципів?!" Так,— не мав, з великим сумом мушу повторити це твердження. А доказом тому є насамперед безперечний факт видавання на руській мові журналу, який мав тільки шкодити українській справі. Коли б людина мала тверді національні принципи, вона не могла б робити цього навіть під примусом. Коли в еміграції є люди, які були в проводу Центральної Ради, вони повинні пам'ятати одне питання, яке розглядалось у початку урядування Генерального Секретаріяту, яке підняв перед Грушевським і мною С. Петлюра, а саме: вимагати від Временного правительства Росії, щоб воно прийняло С. Петлюру в свій склад як товариша прем'єр-міністра Керенського. Це домагання Петлюри видалось нам настільки диким, що ми навіть його не розглядали. Але воно дало підставу судити про його національну твердість. Так само учасники керівних органів революції повинні пам'ятати, що С. Петлюра ніколи нічим себе не виявив у них, ні одної ідеї, ні одної резолюції, ні одного законопроекту він не вніс на розгляд уряду чи Центральної Ради, навіть у галузі його власного "ресорту". Це була людина з хворим інстинктом оцінки. Для кращого вияснення цієї особливості С. Петлюри я наведу один уступ із моєї згаданої уже праці "Конкордизм", який розглядає цей інстинкт.
"В боротьбі за існування інстинкт егоїзму людини виділив із себе ще одне розгалуження: (під)інстинкт оцінки. Протягом сотень тисяч років людина, живучи в товаристві подібних собі і залежачи від них, старалася тим чи іншим способом заслужити їхню увагу, пошану, любов, себто добру оцінку. Це старання зробилося теж спадковою звичкою і почало передаватися від батьків дітям. І за наших часів ця сила іноді займає таке місце в людині, що їй підлягають усі інші сили, не включаючи таких поважних, як, наприклад, інстинкт самозбереження. Ми майже на кожному кроці можемо спостерігати випадки, коли люди, ради оцінки своїх ближніх готові жертвувати навіть найціннішим для них, своїм життям. Ми бачимо, як людина все своє життя присвячує якій-небудь праці, яка, може, тільки після її смерті зможе дати людям конкретну користь і значить, їй оцінку. Сама та людина ніколи тієї оцінки почувати не буде, але сама свідомість, що вона буде, дає їй відбите від майбутнього задоволення, радість і бажання її заслужити. "Найшляхетнішою формою цього підінстинкту є так звана славолюбність. Згага слави — це є спадкове бажання мати оцінку співчленів свого колективу, головним чином, оцінку своїх якостей (знання, уміння, таланту, сили і т. ін.). Учений, письменник, громадський діяч, політик, що не мають славолюбності, себто, що не прагнуть бути найціннішими, найкориснішими в своїй галузі, цим самим показують, що вони не мають достатніх для цього сил...
"Але є інша форма підінстинкту оцінки, яку можна назвати "шарлатанською", це так звана "честолюбність". їх часто сплутують, називаючи обидві честолюбністю. Правда, обидві вони походять з одного коріння, тільки з тою різницею, що в шарлатанській славолюбності бажання оцінки є якнайбільше, а цінностей якнайменше.1 така славолюбність тепер трапляється значно частіше, ніж перша. Багато людей домагається всякими способами оцінки не самих своїх цінностей, яких у них дуже мало, а головним чином виявів тої оцінки, відзнак її влади, орденів, парадів, титулів, реклами, статей, рецензій, пам'ятників тощо.
"А надто в політиці часто буває, що люди, висунені наперед свого колективу сприятливим для них збігом обставин, або отою своєю жадною згагою оцінки, робляться "національними героями" і "славетними" без відповідальних тому якостей...
Такою людиною був С. Петлюра. Метою і сенсом його діяльності була самореклама, здобування отих верхніх виявів оцінки. Не маючи ніяких великих внутрішніх духовних якостей, які творять великі громадські цінності і тим викликають справжню "популярність" — славу, він мусив удаватись до інших засобів. І тим пояснюється його любов до парадів, до пишних "наказів по армії", а так само отой злочинний супротив національній революції, виступ поперед Директорії. 1 всі подальші дії цього по суті нещасного хворого чоловіка були виявом отої форми підінстинкту оцінки, яка спричинилась і до його передчасної й драматичної смерті.
І вона ж була причиною ще одного вчинку С. Петлюри, який мав велику вагу для розвитку дальших подій нашої революційної історії. Я про цей вчинок уже згадував не раз, але його емігрантська преса замовчувала. Тому я вважаю за корисне для вияснення істини і для характеристики С. Петлюри ще раз згадати про нього.
Ми вигнали німців і їхнього "гетьмана" з України. Але ми були знесилені, нам треба було спокою хоч на час, щоб зібрати свої сили, щоб закріпити свою відбиту самостійність. Тому Директорія охоче прийняла пропозицію советського уряду припинити війну (яку він, користуючись нашою боротьбою з німцями й гетьманцями, сам же розпочав проти нас). Для завершення переговорів і підпису миру Директорія вислала для цього до Москви свою делегацію на чолі з Семеном Мазуренком, членом соціял-демократичної партії.
Советський уряд зробив цю пропозицію з необхідності: йому так само, як і нам, треба було боротись на два фронти: проти української армії і проти своїх руських білогвардійців. Розуміючи таке становище Москви і бажаючи використати його, я, як голова Директорії і керівник зовнішньої політики, дав директиву нашій делегації непохитно стояти на умовах миру, вироблених Директорією. Вони були такі (в головних рисах — не текстуально): Цілковита самостійність Української Народної Трудової Республіки, припинення воєнних дій, вивід всіх військових частин Росії з території України, поміч військовими засобами українській армії. За це Українська Держава зобов'язувалась заключити з Москвою тимчасовий воєнний Союз проти білогвардійських руських армій та всіх сил, які їм помогали, хоч би й сил Антанти.