посиленим. Увечері конвойні навідувалися до острогу щохвилини; перелічили людей зайвий раз проти звичайного; при цьому помилилися разів зо два проти звичайного. Через це знову виникла метушня: вигнали всіх надвір і полічили знову. Потім полічили ще раз по казармах... Одно слово, багато було клопоту.
Але арештанти й ані гадки собі. Усі вони дивилися надзвичайно незалежно і, як це завжди буває в таких випадках, поводилися незвичайно статечно цілий той вечір4.-"Ні до чого, отже, причепитися не можна". Само собою, начальство думало: "А чи не лишилося в острозі спільників утікачів?" — і веліло приглядатися, прислухатися до арештантів. Та арештанти тільки сміялися. "Чи ж таке це діло, щоб лишати по собі спільників!" "Діло це тихими стопами робиться, а не як інакше". "Та й чи така людина Куликов, чи така людина А—в, щоб у такому ділі кінців не сховати? Зроблено майстерно, тишком-нишком. Люди крізь мідні труби пройшли; крізь замкнені двері пройдуть!" Одно слово, Куликов та А—в виросли у своїй славі; всі пишалися ними. Почували, що подвиг їхній дійде до найвіддале-ніших нащадків каторжних, острог переживе.
— Мастаки люди!— казали одні.
— От думали, що в нас не тікають. Утекли ж таки!..— додавали другі.
— Утекли! — вишукався третій, якось владно озираючись довкола.— Та хто втік?.. Тобі, чи що, пара?
Іншим часом арештант, якого стосувалися ці слова, неодмінно відповів би на виклик і оборонив свою честь. Але тепер він скромно промовчав. "Справді, не всі ж такі, як Куликов та А—в; покажи себе спершу..."
— І чого це ми, хлопці, справді живемо тут? — уриває мовчанку четвертий, скромно сидячи під кухонним вікном і мовлячи злегка співучим голосом від якогось розслабленого, але потай самовдоволеного почуття, підпираючи долонею щоку.— Що ми тут? Жили — не люди, померли — не покійники. Е-ех!
— Діло не черевик. З ноги не скинеш. Чого е-ех?
— А ось же Куликов,— устряв був один із гарячих, молодий і жовторотий хлопчина.
— Куликов! — підхопив зараз же інший, презирливо скосивши очі на жовторотого хлопчину.— Куликов!..
Це тобто значить: а чи ж багато Куликових?
— Ну й А—в же, хлопці, дїйшлий, ух, дійшлий!
— Куди! Цей і Куликова між пальцями обкрутить. Кільців не знайти кінців!
— А чи далеко вони тепер зайшли, хлопці, хотілося б знати...
І зараз же пішли розмови: ч'и далеко вони зайшли? і в який бік пішли? і де б їм краще йти? і яка волость ближча? Знайшлися люди, що знали околиці. їх зацікавлено слухали. Розмовляли про жителів сусідніх сіл і вирішили, що це люд непідхожий. Близько до міста, натертий люд; арештантам не потуратимуть, піймають і видадуть.
— Мужик тут, хлопці, лихий живе. У-у-у мужик!
— Нестатечний мужик!
— Сибіряк солоні вуха. Не попадайся, вб'є.
— Ну та й наші...
— Само собою, тут уже чия візьме. І наші не такі люди.
— А от не помремо, то почуємо.
— А ти що думав? Піймають?
— Я думаю, їх зроду-віку не піймають! — підхоплює інший із гарячих, грюкнувши кулаком по столу.
— Гм. Ну, тут уже як обернеться.
— А я ось що, хлопці, думаю,— підхоплює Скуратов.— Був би я бродяга, мене б зроду не піймали!
— Тебе б то!
Здіймається сміх, дехто удає, що й слухати не хоче. Але Скуратов уже розходився.
— Зроду не піймають! — енергійно підхоплює він.— Я" хлопці, часто сам собі це думаю й сам із себе дивуюся: от, здається, у шпарку проліз би, а не піймали б.
— А зголоднієш, то до мужика, либонь, по хліб прийдеш.
Загальний регіт.
— По хліб? Брешеш!
— Та ти чого язиком ляпаєш? Ви з дядьком Васею коров'ячу смерть убили 1, тому й сюди прийшли.
Регіт вибухає дужче. Серйозні дивляться ще з більшим обуренням.
— Ай брешеш!— кричить Скуратов.— Це Микитка про мене наплів, та й не про мене, а про Ваську, а мене вже так заодно приплели. Я москвич і змалку на
бродязтві досвідчений. Мене, як дяк іще грамоти вчив, тягне, бувало, за вухо: проказуй "Помилуй мя, боже, по велицей милости твоей" і так далі... А я й проказую за ним: "Повели мене в поліцію по милості твоїй і так далі..." То ось як я з самого малечку поводитися зачав.
Усі знову зареготали. Та Скуратову того й треба було. Він не міг не дуріти. Незабаром його покинули і взялися знову розмовляти серйозно. Міркували більше старі та знавці діла. Люди молодші та смирніші тільки раділи? на них дивлячись, і просовували голови послухати; юрба зібралася на кухні велика; звісно, унтер-офіцерів тут не було. При них би всього не стали казати. Серед тих, що особливо раділи, я помітив одного татарина, Маметку, невисокого на зріст, вилицюватого, надзвичайно комічну фігуру. Він майже нічого не говорив по-російському і майже нічого не розумів, що інші говорять, але туди ж просовував голову з-за юрби і слухав, з насолодою слухав.
— Що, Маметко, якші? — причепився до нього знічев'я відкинутий усіма Скуратов.
— Якші! Ух, якші! — забелькотів, весь пожвавлюючись, Маметка, киваючи Скуратову своєю кумедною головою.— Якші!
— Не піймають їх? Иок?
— Иок, йок! — і Маметка забелькотів знову, цим разом уже вимахуючи руками.
— Виходить, твоя брехала, моя не розібрала, так, чи що?
— Так, так, якші! — підхопив Маметка, киваючи головою.
— Ну й якші!
І Скуратов, ляснувши його по шапці й насунувши її йому на очі, вийшов превеселий із кухні, лишивши трохи здивованого Маметку.
Цілий тиждень тривав суворий порядок в острозі й посилені погоні та пошуки в околицях. Не знаю, яким чином, але арештанти зараз же діставали всі точні відомості про маневри начальства поза острогом. У перші дні всі відомості були на користь утікачів: ні слуху ні духу, зникли, та й годі. Наші тільки посміювались. Всяка турбота за долю втікачів зникла. "Нічого не знайдуть, нікого не піймають!" — казали в нас самовдо-волено.
— Нема нічого; куля!
— Прощайте, не лякайте, незабаром повернуся!
Знали в нас, що всіх околишніх селян збили на ноги, сторожили всі підозрілі місця, всі ліси, всі яри.
— Пусте,— казали наші підсміюючись,—у них, мабуть, є така людина, де вони тепер'живуть.
— Безпремінно е! — казали щші,— Не такі люди; все наперед злагодили.
Пішли ще далі в припущеннях: стали казати, що втікачі досі, може, ще в форштадті сидять, десь у льоху пережидають, поки "трелога" мине та волосся повідростає. Півроку, рік проживуть, а тоді й підуть...