кидаються навкоси, замість головної справи — на дрібниці. Оце їх і губить. Але вони зрозумілі масам; п цьому їхня сила... Втім, треба ще сказати кілька слів про те: що таке значить претензія?
В нашому острозі було кілька чоловік таких, які прийшли за претензію. Ось вони найбільше й хвилювалися. Особливо один, Мартинов, що раніше служив у гусарах, гарячий, невпокійний і підозріливий чоловік, проте чесний і правдивий. Інший був Василь Антонов, людина якось спокійно-дратівлива, з зухвалим поглядом, з пихатою саркастичною усмішкою, надзвичайно розвинена, проте так само чесна й правдива. Та всіх не перебереш; багато їх було. Петров, між іншим, так і сновигав туди й сюди, прислухався до всіх купок, мало говорив, але видимо був схвильований і перший вискочив із казарми, коли почали шикуватися.
Наш острожний унтер-офіцер, який виконував у нас обов'язки фельдфебеля, зараз же вийшов переляканий. Вишикувавшись, люди чемно попросили його сказати майорові, що каторга бажає з ним говорити і просити його особисто про деякі пункти. Слідом за унтер-офіцером вийшли й усі інваліди і вишикувалися по другий бік, насупроти каторги. Доручення, дане унтер-офіцерові, було надзвичайне і вжахнуло його. Але не доповісти зараз же майорові він не смів. По-перше, вже коли повстала каторга, то могло вийти й щось гірше. Все начальство наше якось посилено боялося каторги. По-друге, коли б навіть і нічого не було, так що всі зараз же оханулися б і розійшлися, то й тоді унтер-офіцер мусив би негайно доповісти про все, що діялося, начальству. Блідий, тремтячи від страху, подався він квапливо до майора, навіть і не пробуючи сам опитувати й умовляти арештантів. Він бачив, що з ним тепер і говорити не стануть.
Не знаючи зовсім нічого, і я вийшов шикуватися. Про всі подробиці справи я довідався вже згодом. А тепер, я думав, відбувається якась перевірка; але, не бачачи караульних, котрі провадять перевірку, здивувався й став розглядатися навколо. Обличчя були схвильовані й роздратовані. Деякі були навіть бліді. Всі взагалі були мовчазні й занепокоєні тим, як то доведеться заговорити перед майором. Я помітив, що багато хто подивився на мене надзвичайно здивовано, але мовчки відвернувся. Як видно, їх здивувало, що р,ф ни-
ми вишикувався. Вони, очевидно, не вірили, щоб і я теж показував претензію. Однак незабаром майже всі мої сусіди стали знову звертатися до мене. Всі дивилися на мене запитливо. 1
— Ти тут чого? — грубо й голосно спитав мене Василь Антонов, що стояв від мене геть далі за інших і досі завжди казав мені ви й поводився зо мною чемно.
Я подивився на нього непорозуміло, все ще силкуючись збагнути, що це значить, і вже догадуючись, що діється щось незвичайне.
— Справді, чого тобі тут стояти? Іди в казарму,— мовив один молодий арештант, з військових, що з ним я досі зовсім не був знайомий, хлопець добрий і тихий.— Не по тобі це діло.
— Та шикуються ж,— відповів я йому,— я думав, перевірка.
— Ач, також виліз,— крикнув один.
— Залізний ніс,— мовив другий.
— Муходави! — промовив третій з невимовним презирством. Це нове прізвисько викликало загальний регіт.
— З ласки на кухні вештається,— додав ще хтось.
— їм скрізь рай. Тут каторга, а вони калачі їдять та поросят купують. Ти ж власне їси; чого ж сюди лізеш.
— Тут вам не місце,— промовив Куликов, розв'язно підходячи до мене; він узяв мене за руку й вивів із рядів.
Сам він був блідий, чорні очі його блискали, і спідня губа була закусана. Він не спокійно чекав майора. До речі: я страшенно любив дивитися на Куликова в усіх таких випадках, тобто в усіх тих випадках, коли йому треба було показати себе. Він рисувався жахливо, але й діло робив. Мені здається, він і на страту пішов би з певним шиком, чепуристістю. Тепер, коли всі казали мені ти і лаяли мене, він, видимо, умисне подвоїв свою чемність зо мною, а разом із тим слова його були якось особливо, навіть пихато наполегливі, не припускали ніякого заперечення.
— Ми тут про своє, Олександре Петровичу, а вам тут4 нема що робити. Ідіть кудись, перечекайте... Он ваші всі на кухні, йдіть туди,
— Під дев'яту палю, де Антипка безп'ятий живе! — підхопив хтось.
І^рїзь підняте вікно в кухні я справді' побачив наших
поляків; а втім, мені здалося, що там, крім них, багато людей. Спантеличений, я пішов на кухню. Сміх, лайка й тюкання (що заміняло в каторжних свистки) залунали мені услід.
— Не сподобались!.. Тю-тю-тю! Бери його!.. Ніколи ще досі не був я такий ображений в острозі,
і цим разом мені було дуже важко. Та я потрапив під таку хвилину. У сінях перед кухнею мене зустрів Т — вський, з дворян, твердий і великодушний молодий чоловік, без великої освіти; він страшенно любив Б. Його з-поміж усіх інших вирізняли каторжні і навіть почасти любили. Він був хоробрий, мужній і дужий, і це якось виявлялося в кожному жесті його.
— Що ви, Горянчиков,— закричав він мені,— ідіть сюди!
— Та що там таке?
— Вони претензію показують, хіба ви не знаєте? їм, звичайно, не вдасться: хто повірить каторжним? Почнуть розшукувати призвідців, і якщо ми там будемо, на нас, зрозуміло, перших звернуть обвинувачення в бунті. Згадайте, за що ми прийшли сюди. їх просто висічуть, а нас під суд. Майор нас усіх ненавидить і радий занапастити. Він нами сам виправдається.
— Та й каторжні видадуть нас головою,— додав М—цький, коли ми ввійшли до кухні.
— Будьте певні, не пожаліють! — підхопив Т — вський.
У кухні, крім дворян, було ще багато людей, всього чоловік тридцять. Усі вони залишились, бо не хотіли показувати претензії,— деякі з боягузтва, деякі рішуче переконані в цілковитій марноті всякої претензії. Був тут і Яким Якимович, запеклий і природний ворог усіх таких претензій, що перешкоджали правильному перебігу служби та й благонравності. Він мовчки й надзвичайно спокійно чекав кінця справи, нітрохи не турбую чись цим кінцем, навпаки, цілком певний, що неминуче візьме верх порядок та воля начальства. Був тут і Ісай Хомич: він стояв спантеличений, похнюпивши носа, жадібно й боягузливо прислухаючись до нашої розмови. Він був дуже стурбований. Були тут усі острожні полячки з простих, які теж приєдналися до дворян. тЗуло кілька й боязких росіян, людей завжди мовчазних і забитих. Вийти з іншими вони не насміли і з сумом чекали, чим скінчиться справа. Було, нарешті, кілька похмурих і завжди суворих арештантів, людей небоязких.