•де що вдасться, що бог пошле, а ночами мирно засинають десь у лісі або в полі, без великої турботи, без тюремної туги, як лісові птахи, прощаючись на ніч із самими зорями небесними, під ібожим оком. Хто каже!. Часом і важко, і голодно, й знесильно "служити в генерала Зозулькина". Цілу добу й'другу не доводиться часом бачити хліба; від усіх треба ховатися, критися; доводиться й красти, й грабувати, а коли й зарізати. "Поселенець що младенець: на що гляне, те й тягне",— кажуть у Сибіру про поселенців. Це прислів'я з усією силою, ба навіть з деяким наддатком можна прикласти й до бродяги. Бродяга рідко не розбійник і майже завсіди злодій, більше, звісно, з потреби, ніж з потягу. Є запеклі бродяги. Деякі тікають, навіть скінчивши свої каторжні строки, вже з поселення. Здавалося б, і вдоволений він на поселенні, і забезпечений, а ні! все кудись тягне, кудись кличе його. Життя по лісах, життя бідне й жахливе, але вільне й повне пригод, має щось спокусливе, якусь таємничу принадність для тих, хто вже раз спробував його, і дивишся — втекла людина, часом навіть скромна, справна, що за всіма ознаками мала вже стати гарною осілою людиною й розумним господарем. Інший навіть одружується, заводить дітей, років п'ять живе на одному місці і раптом одного гарного ранку зникає кудись, залишаючи спантеличену дружину, дітей і всю волость, до якої приписаний. У нас в острозі мені вказували на одного з таких утікачів. Він ніяких особливих злочинів не вчинив, принаймні не чути було, щоб про нього щось таке гомоніли, а все тікав, усе життя своє пробігав. Бував він і на південному російському кордоні за Дунаєм, і в киргизькому степу, і в Східному Сибіру, і на Кавказі,— скрізь побував. Хто знає, може, за інших обставин з нього б вийшов якийсь Робінзон Крузо з його жагою мандрувати. А втім, усе це про нього розповідали мені інші; а сам він мало в острозі розмовляв, та й то хіба промовить щось найпотрібніше. Це був дуже маленький чоловічок, років уже п'ятдесяти, надзвичайно смирний, з надзвичайно спокійним і навіть тупим обличчям, спокійним до ідіотства. Влітку він любив сидіти на сонечку і неодмінно, бувало, мугикає сам собі якусь пісеньку, —але так тихо, що за п'ять кроків від нього вже не чутн. Риси обличчя його були якісь задерев'янілі; їв він мало, все більше хлібець; ніколи він не купив жодного калача, ані шкалика горілки; та навряд чи в нього й були коли гроші, навряд чи він умів навіть і рахувати. До всього
він ставився цілком спокійно. Острожних собачок часом годував із своїх рук, а в нас острожних собак ніхто не годував. Та руська людина взагалі не любить годувати собак. Кажуть, він був одружений, і навіть разів зо два; казали, що в нього є десь діти... За віщо він потрапив до острогу, абсолютно не знаю. Наші все ждали, що він і від нас дремене; але чи його час не настав, а чи роки вже зійшли, він собі жив та поживав, якось споглядально ставлячись до всього цього дивовижного середовища, що оточувало його. Втім, звіритися було не можна; хоч, здавалося б, і чого йому було тікати, який виграш? А тим часом все-таки, в цілому, лісове, бродяче життя — рай перед острожним. Це так зрозуміло; та й не може бути ніякого порівняння. Хоч важка доля, та все своя воля. Ось чому кожен арештант на Русі, хоч би де він сидів, стає якимсь неспокійним навесні, з першим привітним промінням весняного сонця. Хоч і далеко не кожен має намір тікати: рішуче можна твердити, що зважується на це, через труднощі й відповідальність, із сотні один; та зате інші дев'яносто дев'ять хоч помріють, як би можна було втекти і куди б це втекти; хоч душу собі розважать на самому бажанні, на самому уявленні можливості. Дехто хоч пригадає, як він перше колись тікав... Я кажу тепер про рішених. Але, зрозуміло, багато частіше й найбільше за всіх зважуються на втечу з підсудних. Рішені ж, що відбувають строк, тікають хіба тільки на початку свого арештантства. А відбувши два-три роки каторги, арештант уже починає цінувати ці роки і поволі-волі згоджується сам собі скінчити вже краще законним чином свій робочий термін та вийти на поселення, аніж зважитися на такий ризик і на таку загибель в разі невдачі. А невдача така можлива. Тільки хіба десятому вдається змінити свою долю. З рішених теж частіше за інших ризикують тікати засуджені на занадто довгі строки. П'ятнадцять-двадцять років здаються нескінченністю, і покараний на такий строк повсякчас ладен помріяти про зміну долі, хоч би й десять років уже відбув на каторзі. Нарешті й тавра почасти перешкоджають ризикувати на втечу. Змінити ж долю — технічний термін. Так і на допитах, якщо зловлять на втечі, арештант відповідає, що він хотів змінити свою долю. Цей трохи книжковий вираз буквально пристає до цієї справи. Кожен утікач має на увазі не те, що звільниться зовсім,— він знає, що це майже неможливо,— він чи попаде до іншого закладу, чи опинить-
ся на поселенні, а чи судитиметься знову, за новий злочин,— вчинений уже при бродязтві,— одно слово, потрапить куди завгодно, аби не на ;старе, набридле йому місце, не до попереднього острогу. Всі ці втікачі, якщо не знайдуть собі протягом літа якогось випадкового, незвичайного місця, де б перезимув'ати,— якщо, приміром, не натраплять на якогось переховувача втікачів, котрому з цього вигода; якщо, врешті, не здобудуть собі, часом через убивство, якогось паспорта, що з ним можна скрізь прожити,— всі вони над осінь, якщо їх не вловлять попереду, здебільшого' самі з'являються густими юрбами в міста й в остроги, як бродяги, і сідають до тюрем зимувати, звісно не без надії тікати знову влітку.
Весна справляла й на мене свій вплив. Пам'ятаю, як я жадібно дивився часом крізь щілини паль і подовгу стояв, бувало, прихилившись головою до нашої огорожі, вперто й невситимо вдивляючись, як зеленіє трава на нашому фортечному валу, як усе густіше й густіше синіє далеке небо. Неспокій і туга мої зростали що не день, і острог ставав для мене все ненависніший. Ненависть, яку я протягом перших років постійно відчував, як дворянин, від арештантів, робилась для мене нестерпною, отруювала все життя моє. В ці перші роки я часто йшов, ні на що не хворий, лежати в госпіталь, єдино для того, щоб не бути в острозі, щоб тільки уникнути цієї упертої, нічим не вгамовуваної загальної ненависті. "Ви — залізні носи, ви нас заклювали!" — казали нам арештанти, і як я заздрив, бувало, простолюдові, що приходив до острогу! Ті одразу робилися з усіма товаришами. І тому весна, примара волі, загальні веселощі в природі позначалися на мені теж якось журно й дразливо. Наприкінці посту, здається на шостому тижні, мені довелося говіти. Ще з першого тижня старший унтер-офіцер поділив весь острог для говіння на сім змін, за числом тижнів посту. В кожній зміні було, отже, чоловік по тридцять. Тиждень говіння мені дуже сподобався. Ті, що говіли, звільнялися від робіт. Ми ходили до церкви, яка була неподалік острогу, разів по два й по три на день. Я давно не був у церкві. Великопостова служба, така знана ще з далекого дитинства, в батьківському домі, урочисті молитви, земні поклони — все це розворушувало в душі моїй далеке-далеке минуле, нагадувало враження ще дитячих років, і, пам'ятаю^ мені дуже приємно було, коли, бувало, ранком, по підмерзлій за ніч землі, нас водили під конвоєм з зарядженими рушницями