Я мовчу й дивлюсь на Нечипоренка. "Тепер він скаже ще щось ефектне, дуже горде, повернеться й вийде".
Він раптом простягає до мене обидві руки і з самого дна душі, з одчаєм і болем, від яких я всередині здрігаюсь, питає:
— Невже це ви?! Товаришу Антоне! Згадайте! Ви ж були найчесніщим, найпорядніщим, най… най…
Він не знає, як найсильніще висловити мої колишні якости.
— Найпалкіщим і найвідданіщим! Мені наплювать на триста карбованців, на поміч, на все, але я всю ніч не міг заснути через вас. Невже можна до такої міри змінитись? Що ж це, Господи?! Я неначе в якомусь кошмарі живу ці два тижні. Я знав, я знав, що не застану нічого з того, що було. Але я не гадав, що це в такій страшній формі могло статись. Я думав: ну, потомилися, зневірились, поховались, забули, пристали. Але є ж у них хоч ідейне співчуття, хоч сум, хоч жаль за минулим. Це ж їхня молодість була, вони ж найкращу пору свого життя віддали за те. Не можуть же вони бути такі байдужі. Не можуть!
А я дивлюсь на його неохайну борідку, на червону у зморшках шию і з злостю думаю: "А що, як би одягти цього щиро боліючого зрадою товаришів чоловіка в гарний костюм, гарно постригти, вимити, покласти йому в кишеню чекову книжку тисяч так на трицять, що сталося б з його чеснотою?"
Нечипоренко ще деякий час стоїть, немов у задумі, потім витягає з кишені щось загорнуте в папірець і мовчки кладе на стіл переді мною.
— Мій довг… — тихо каже він. Далі знов бере пакуночок, розгортає його й рахує. Папірцями: вісім карбованців; сріблом: два. Ці гроші він позичив був у мене своєї першої візити до мене. Мабуть, нашкрябав у себе все, що міг, ще щонебудь продав і приніс. І почуває тепер гірку, болючу насолоду.
— На віщо ви це? — серйозно і з досадою кажу я. — Встигли б ще.
— Не хочу! — раптом з вибухом люті смішно випростовується він. — Розумієте?! Маєте! Про проценти не було балачки. Але, коли вважаєте справедливим, можу і проценти вам дати.
Проценти ці він, мабуть, не раз про себе смакував. І сріблом два рублі навмисне приніс, щоб підкреслити. Я беру папірець із грошима й недбало відкидаю його до каламара.
Нечипоренко, круто відвернувшись, повертається й виходить, одягши шапку ще в хаті.
— — — —
На розі бульвару я знову бачу даму в чорному з хлопчиком. Щодня, виходячи з суду, я зустрічаю їх тут. Хто вона, ця самотня жінка? Довге, чорне пальто, чорний капелюх, немов у жалобі, з сірим, як у подорожніх, вуалем, що двома кінцями спадає їй на спину. Не то несмілість, не то соромливість у манерах. Через що завсіди сама, чого так довго гуляє? (Часом, ідучи в суд і вертаючись, я бачу її все на тому самому місці).
Вони сваряться. Хлопчик тупотить ніжками, вигинається всім тілом то вправо, то вліво, силкуючись вирватись і, видко, чогось вимагаючи. Мати міцно тримає його за руку й, нахилившися, соромлячися прохожих, неголосно вмовляє. Коли я рівняюся з ними, я чую, як вона гарячим шопотом говорить йому:
— Даю тобі слово, чуєш ти даю тобі слово, що ніколи більше не підеш зо мною! От побачиш!
Що відповідає їй хлопчик, я не розбіраю, але бачу, як від раптово шарпається вбік, виривається, потім підскакує до дами й, підвівши до неї сердите, заплакане личко, на якому кидаються мені в очі ріденькі, попсовані зуби, якось по-собачому вишкірені, несамовито кричить:
— Проклята! Проклята! Дрянь!
Після того, не то вжахнувшися своїх слів, не то боячись кари за них, шугає вбік і, що-хвилини озираючись, біжить на дорогу. В цей час саме виходить зза рогу трамвай. Маленька, худорлявенька постать у синенькому пальті прожогом летить просто назустріч ваґонові, не бачучи його й не чуючи дзвінків кондуктора. Дама в чорному йойкає й кидається до хлопчика, але він, гадаючи, що вона хоче піймати його, теж кидається назад, не слухаючи її несамовитих, переляканих криків.
Не розумію, як я зміг так швидко здігнати хлопця й вихопити його майже зпід коліс ваґона.
Але ось я мало не з злостю тримаю в руках легеньке тільце й несу його до дами. Хлопчинка, відразу затихнувши, з ляком і непорозумінням дивиться на мене круглими, чорненькими оченятками, відкинувши голову назад.
Цей мій "геройський" учинок, чисто як у бульварних романах, служить добрим приводом до знайомства. Я рекомендуюсь дамі, дама мені, й ми, гарячо обмірковуючи всі можливі наслідки необережности Кості, її хлопчика, жахаючись і що-хвилини зиркаючи на його, помалу йдемо вулицею. Правда, гарячо обмірковує й жахається тільки Клавдія Петрівна, я ж тільки співчутливо мугичу иноді щонебудь або підтакую, часом переводячи очі на притихлого хлопця.
Так ми доходимо до будинку, в якому вони живуть. Одмовитись од соромливого, але дуже сердечного запрошення зайти я не можу, як герой і спаситель.
Клавдія Петрівна наймає одну велику кімнату в родині якоїсь опереткової співачки. Чоловік сеї співачки — адвокат, але практикою чомусь давно не займається, воліючи жити на кошт своєї дружини.
Все це оповідає мені Клавдія Петрівна похапцем, скидаючи капелюх та пальто й запалюючи спіртівку, на якій стоїть наготовлений чайник з водою. (Самовар вона мало-коли бере в господарів, бо майже цілий день п'є чай і не хоче дуже турбувати прислугу).
В хаті затишно, хоч обстанова досить проста. Затишку надають ріжні ганчірочки, які щось там собі закривають, щось прикрашують, та всякі цяцьки на столику; велика руда канапа і блакитна ґаза, якою обгорнуто електричну лямпочку, — Клавдія Петрівна не любить яскрявого світла. Над канапою висить ґітара з широкою червоною стьожкою. На столі до писання — у шкурятяній рямці фотоґрафія мужчини з сонним обличчям.
Без капелюха Клавдія Петрівна видається молодшою. Я через щось із приємностю це відмічаю. І її волосся дуже гарне: густе, витке, з м'ягким, тихим блиском. Але миле, живе лице не можна назвати гарним: очі несміливо зайшли під лоб, і хоча здаються великими від пенсне в чорній роговій оправі, але в дійсности маленькі, якісь зморщені; ніс неправильний, увесь у дірочках, з великими занадто довгими ніздрями, а губи широкі та випнуті наперед, як у Неґрів.
Не стихаючи ні на хвилину, Клавдія Петрівна готує чай, роздягає Костю, заклопотано підбігає до чайника й, нахилившись над ним, слухає, чи не кипить.