ЗАПАЛІВСЬКА ІСТОРІЯ
Є у світі багато непомітних людей, імена яких "історія не записує на свої скрижалі". Для цього потребувався б занадто великий штат істориків.
З цієї безіменної маси інколи висуваються одиниці, на один лише момент спалахують їх імена падучими зорями на тлі визначних історичних подій і зникають у темній безвісті.
Сидить собі людина й нічого не відає, а сліпий випадок пристібає її ім'я, як ґудзика, до якоїсь "історії".
У такому ділі немає чого говорити про героїзм або геніальність особи. І діамантовим, і шкуряним ґудзиком можна з однаковим успіхом застебнутись, аби до діла він був пришитий.
За час револющї багато таких ґудзиків пришито до історичних штанів, але ім'я Яшки Перця з категорії тих ґудзиків, без яких штани історії, певне, не зовсім гаразд трималися б на призначеному для них місці.
Не був Яшка ні дуже працьовитий, ні хоробрий. Не визначався він і великими здатностями, але його не можна було назвати ледарем або боягузом чи нездарою.
Ні, і рішуче ні!
Про Яшку можна було і не писати, коли б не хвилі революції, що високо піднесли його ім'я.
Але не будемо починати з кінця. Це розхолодить читача, а письменник завше хоче, щоб його книжки дочитували до кінця.
Так от. Нашу невеличку компанію доля закинула у най-глухіший закуток українського Полісся. Кидала вона нас туди поодинці, хапаючи за порожні шлунки, ще за тих часів, коли власник запалівського тартака барон фон Кек і не думав тікати за кордон.
Коли ж він про це помислив і справді втік, ми, цебто я, Махтод Гармиренко, Митько Клюй та Яшка Перець, лишилися в убогій, колись нашвидку зробленій хатині при тартаку.
Чого ми лишилися там, для мене й до цього часу є таємниця. Певне, тут відограла роль та засмоктувальна інерція, що розвивається у глухих закутках та породжує острах перед напруженим життям великих і малих міст.
До того ж і часи настали бурхливі. Великі армії рухались у всіх напрямах. Ми чули віддалені випали з гармат, а фантазія квітчала події всіма барвами веселки. Жахні чутки збільшували інерцію, і народжувалася певність, що в інших умовах ми не проживемо.
Тартак не працював уже років зо два, а ми, постійний штат його, робили хто що вмів.
Я був машиністом при паровому двигуні, а тепер робив поліщукам відра, бідони та інший бляшаний посуд.
Махтод Гармиренко підкидав колись дрова до паровика, а тепер зробився чомусь шевцем. Чому він дав перевагу шевству, а не іншому реместву — невідомо.
Це був мовчазний філософ, талантами не визначався ніякими, а коли б і були в нього які таланти, то це однаково лишилося б таємницею. Він цілими днями мовчки сидів, латаючи селянські чоботи, а іноді вставав, брав когось із нас за ґудзика й глибокодумно прорікав:
— А знаєш, до чого розумні люди бувають!.. От хоча б Толстой... Борода в нього о-о-о! — проводив він по запалому Животі, зазначаючи межі толстовської бороди.
Далі він нічого не говорив, махав безнадійно рукою, мовляв, "хіба ти щось можеш розуміти?!", і, втягнувши голову в плечі, брався до чобіт.
Третій був Митька Клюй, молодий хлоп'яга, експансивна натура. На тартаку він був колись "за все": і ордери писав, і машину чистив, і двір замітав, і ваксував чоботи Генцельманові, нашому управителеві. А справжня Мить-кова кваліфікація була для всіх, а в тому числі і для Митька, таємницею.
Тепер він допомагав усім: мені рівняв бляху та тримав рейку, Махтодові робив дерев'яні цвяхи — шпильки та сукав дратву, а Яшці переписував "важливі" папери засмальцьованим огризком хімічного олівця на білих сторінках накладних, бо Яшка Перець був головою комбіду в сусідньому селі Запалівці, а письма не був гаразд учений.
У ті часи головувати в комбіді ніхто не хотів — бандитські наскоки були тому за важливу причину.
Довгий час Яшка був у цьому глухому закутку єдиний представник Радянської влади. Не було в нього талантів організатора або політичного діяча, але він добре наметав око та нюх і при потребі зникав непомітно й без сліду.
Цю свою здатність він широко використовував, і, тільки банди залишали село, класовий апарат комбіду повставав, як фенікс із попелу, а керманич його Яшка Перець діловито видирав із старої книжки "Ордерів запалівського тартака" корінці й на звороті виводив папера до волревкому.
Прізвище Яшчине стало матеріалом для популярного дотепу. Запалівці питали у місцевій "потребилівці" лот "комбіду" на ковбаси, і це змішування колоніального краму з головою класової організації незмінно мало успіх, викликаючи регіт невибагливих запалівців.
У часи доісторичні Яшка доглядав Генцельманову сліпу кобилу й возив цього фінансового феодала на скрипучих дрожках у різних справах і в ліс, і на станцію. Коли ж Ген-цельман за прикладом барона втік невідомо куди, а сліпа кобила пішла на компенсацію за пролиту впродовж "трьохсот років" кров одному суб'єктові в солдатській шинелі, Яшка лишився без діла.
Брався він за різні рукомесла, але без успіху. Остання його спроба стати муляром кінчилася майже трагічно — піч, яку він склав, завалилася, побила горшки з стравою, а "остання крапля", що сповнила "чашу моці" Яшкового побудовання,— дід Яцько провалився в середину печі и посмалив очкура.
Кажуть, що костур діда Яцька після того був у інтимній близькості з Яшковими плечима, але цього ніхто не бачив.
Життя і на тартаку, і в Запалівці текло повільно, як болотяний рівчак, що звали його річкою з гордовитим назвиськом "Орел". Літом Орел робився чистісіньким горобцем, пересихаючи до стану поодиноких багнистих калюж, але восени надимався зеленкуватими водами, закладав спілку з сусідніми болотами й одрізав Запалівку від усього світу,— аж доки не замерзав. Чи не це й було причиною орлиного назвиська.
Події почали розгортатись на початку осені, коли саме Орел обхоплював запалівську територію своїми водами.
Літо давно згасло на попелясто-сірій стерні, а разом із літом згасла і надія в запалівців на свій хліб "до Різдва", а в нас — тартатників — перспективи на заробіток.
Уже місяців зо два було тихо в околицях Запалівки. Поляки пройшли, не зазирнувши в село — не до того їм було.
Коли у віддаленні скрекотали кулемети та вибухали гармати, з села зникали з кіньми хлопці, а добро із скринь переносилось на горища та закопувалось у землю.