— Але фільм ви, звичайно, бачили? — повів далі господар.— Так завжди буває з добрими книжками, коли їх [222] екранізують. Люди подивляться фільм і вже не хочуть братися до книжки. Та цей фільм класний, тільки назва безглузда: "Шалені ночі в Берліні". Правда?
— Авжеж.— Ренн був певен,'що фільм називався "Я — фотоапарат".— Безглузда назва.
Почало смеркати. Шегрен підвівся і ввімкнув торшер за тим кріслом, де сидів Ренн. Коли він знов сів, Ренн сказав:
— Ну,.то підемо далі. Ви мали описати чоловіків у машині.
— Так. А втім, у машині сидів тільки один, коли я їх помітив.
— А другий?
— Другий стояв на тротуарі й тримав напоготові прочинені задні дверці. Великий, вищий за мене, й кремезний. Не гладкий, але міцної будови і на вигляд дужий. Десь мого віку, тобто між тридцятьма й тридцятьма п'ятьма роками, кучерявий, як той актор, Гарпо Маркс, тільки темніший, волосся попелясте. Штани чорні, вгорі тісні, а внизу ширші, сорочка з якоїсь темної блискучої матерії, на грудях розстебнута, і на шиї, здається мені, ланцюжок з якоюсь срібною цяцькою. Пика засмагла чи, може, взагалі червона. Коли та дівка, якщо то дівка, надбігла, він розчахнув дверці, щоб вона могла вскочити; тоді захряснув їх, сам сів спереду, і машина швидко рвонула з місця.
— У який бік? — спитав Рейн.
— Вона розвернулася на вулиці й помчала на Ма-ріїнську площу.
— Ага,— сказав Ренн.— А той другий?
— Другий сидів за кермом, тому я його добре не розглядів. Але. він був молодший, мав десь років двадцять п'ять, хіба, може, трохи більше. І дуже худий та блідий. Біла теніска, а руки тоненькі, мов сірники. Волосся чорне, досить довге й на вигляд брудне. Якесь масне, злипле. Він також був у темних окулярах, і тепер я згадав, що на лівому зап'ястку в нього виднів широкий чорний ремінець годинника.
Шегрен відкинувся на спинку крісла зі склянкою в руках.
— Оце, здається, й усе, що я пам'ятаю,-сказав він.— А може, щось забув?
— Не знаю,— відповів Ренн.— Коли ще щось згадаєте, то повідомте нас. Ви найближчим часом будете вдома?
— На жаль, так,— сказав Шегрен.— Взагалі-то, в мене тепер відпустка, але нема грошей, щоб кудись поїхати. Буду толопкатися вдома. [223]
Ренн допив своє пиво й підвівся.
— От і добре,— сказав він.— Може, нам ще потрібна буде ваша допомога.
Шегрен також підвівся, і вони спустилися вниз.
— Що, мені знов доведеться розповідати? — спитав він.— Чи не краще було б записати все на магнітофоні?
Він відчинив двері, і Ренн вийшов на ґанок.
— Ні, думаю, що ви швидше можете знадобитись нам, щоб упізнати тих типів, коли ми їх спіймаємо. Або ми запросимо вас проглянути деякі фотографії.
Вони потиснули один одному руку, і Ренн додав:
— Одне слово, побачимо. Може, й не доведеться більше турбувати вас. Дякую за пиво.
— Ну що ви. Коли треба, я радо допоможу вам. Поки Ренн ішов до машини, Стен Шегрен стояв нї ґанку, й привітно махав йому рукою.
IX
Коли не рахувати службових собак, то професійні бор-'ці зі злочинністю рідко бувають не такі, як усі люди. І навіть під час важливих і відповідальних завдань часто буває, що вони виявляють звичайні людські почуття. Наприклад, хвилюються й переживають, коли збираються переглядати найважливіші матеріали слідства.
Члени спецгрупи для боротьби а банковими грабіжниками не були винятком. І вони, і високі гості, яких ніхто не кликав, сиділи затамувавши подих. Світло в приміщенні було пригашене, і всі дивилися на чотирикутний екран, ' на якому ось-ось мали з'явитися кадри пограбування банку на Горнсгатан. Зараз вони на власні очі побачать збройний напад на банк, убивство й ту особу, яку невсипуща й вельми винахідлива вечірня преса встигла охрестити "смертельною секс-бомбою" і "русявою красунею в темних окулярах та з пістолетом". Такі епітети свідчили, що репортери, не маючи власної фантазії, черпали натхнення в інших авторів, які, своєю чергою, прикрашують те, про що пишуть, одне слово, бездумно граються словами.
Попередня "секс-бомба", ув'язнена за пограбування банку, була плоскостопа сорокап'ятирічна особа в прищах, яка, за вірогідними даними, мала вісімдесят сім кілограмів ваги і подвійне підборіддя. Але навіть після того, як вона на суді впустила на підлогу свої вставні зуби, преса й далі змальовувала її вигляд у ліричних тонах, і в довірливого читача назавжди склалося враження, що на лаву підсудних [224] сіла красуня з, осяйними очима, чи fo стюардеса американської компанії, чи претендентка на звання "Міс Уні-версум".
Так уже повелося, що на сторінках вечірніх газет жінки, причетні до великих злочинів, неодмінно мали вигляд кінозірок.
Кадри з пограбуванням проглянули б уже давно, але, як завжди, заїла касета, і працівникам лабораторії довелось добре поморочитись, щоб не зіпсувати плівки. Кінець кінцем технікам пощастило витягти плівку і проявити її, не подряпавши перфорації.
Колір позитива свідчив, що витримку було взято добру, і взагалі, на думку техніків, плівка вийшла дуже вдала.
— Цікаво, що нам покажуть. Якби щось про Каченятко,— сказав Гунвальд Ларсон.
— Про Рожеву Пантеру цікавіше,— озвався Кольберг.
— Дехто волів би "З'їзд у Нюрнберзі",— докинув Гунвальд Ларсон.
Вони сиділи спереду й розмовляли голосно, але позад них панувала глибока тиша. Високі особи на чолі з начальником поліційного управління і членом колегії Мальмом мовчали, і Кольберг намагався уявити собі, про що вони думають.
Певне, зважують, як би прищикнути хвоста надто непокірним підлеглим. А може, вертаються думками де того часу, коли ще скрізь був лад і делегати шведської поліції безстрашно голосували за юбрання Гейдріха президентом Інтерполу. Згадують про те, наскільки кращі були справи хоча б рік тому, коли ще ніхто не зважувався сумніватись, що доцільно знов доручити підготовку поліції реакціонерам із збройних сил.
Тільки Бульдозер Ульсон, слухаючи їх, хихотів.
Кольберг і Гунвальд Ларсон раніше не вельми полюбляли один одного. Але останніми роками вони багато чого пережили разом, і стосунки їхні змінилися. Не те щоб . вони стали друзями чи котромусь із них спадало на думку спілкуватися поза службою, проте все частіше виходило так, що й думки, і настрій у них були однакові. А тут, у спецгрупі, вони тим більше відчували себе спільниками.