Зоріло, коли я впряг морського вітра в мажару і, нокнувши, мимохіть сіпнув за ліву віжку. Вітер звернув із рівного, витоптаного подорожніми шляху, і мажара покотила по купинистім лузі. Підсміюючись із власної хлоп′якуватості, я все ж не раз того дня сіпав за ліву віжку і невдовзі прямцював, сам гаразд не відаючи, навіщо так чиню, на сплошний подзвін, що все ближчав. Верховодили ж мною предковічна людська впертість і неприкаяність.
Дурник
Усе пусткуватіша, безлюдніша земля пливла під колеса мажари: діброви з присмаленими вершинами дерев і випаленими узліссями, чорні головешки димарів, обшмуглені вогнем, дощами, вітром людські кістяки. Скільки я не гукав на згарищах — нікого не догукався. А сполошний дзвін калатав і калатав за чорним обрієм.
Край дороги орачі шкребли сірі нивки. Попіл хмарою висів над полем.
— Бог у поміч, добрі люди! — гукнув.
Лише один орач одізвався півголосом, втупивши очі в розору:
— Повертай голоблі, Гнатку Копитовичу, тут володарює їхня ласкава вельможність Змій Горинич...
— Отак — під Змієм — і живете? — запитую сумно.
— А живемо, і щасливі. Хто не щасливий, того їхня ласкава вельможність давно з'їли.
— А хто се на сполох б'є? — питаю.
— Та один наш дурник. Не їсть, не п'є, а гатить у бовкало. Горобці в голові цвірінькають: серед пустелі — в сполошний дзвін? Постановила громада, а війт потвердив: відправити дурника їхній ласкавій вельможності на сніданок...
Я поправував до містечка, що його комини темніли у березі. Мурована дзвіниця самотньо стриміла на цвинтарі. З тої дзвіниці котилося по згарищу:
— Бом-бом-бом-бом-бом-бом...
Як під'їхав я, замовк сполошний дзвін. Підвів очі, а на мене з дзвінички дивиться Дурник: обличчя сіре, самі очі живуть, і з очей криваві сльози капають. Де сльоза упаде, там кущ калини до сонця пнеться.
— Я вірив, Гнатку, що вчуєш мій дзвін... Висмикнув я з мажари голоблю, вітра до дзвінички
прип'яв і подався згарищем до Змієвої печери. Коли гукає хтось тихим голосом:
— Не поспішай, Гнатку, я — слабий...
Озирнувся, а слідом, з косою на плечі, Дурник шкандибає. Ребрами навсібіч світить, од вітру хитається, а йде.
— А мо', чим поможу.
Де ступить — там ряст зеленіє на попелищі.
Над тихими водами
Я ждав, що Змій дихатиме палом, а ступав по ясно-зеленому морігу. Трава густішала і вже була мені до колін, а Дурникові вище грудей.
Попереду зблиснуло перевесло ріки. Дванадцять розлогих верб зеленіло півколом у березі. Жовто-рожеві груші і смажені карасі знадливо прозирали з-поміж рясного гілля. Трава, ніби морська вода, причепливо ластилася до ніг, і мені закортіло простягтися на зеленому килимі під вербою, ловити в рота груші та упокійливо думати про значуще. Я посміхнувся з людських перестрахів — не знати було й сліду Зміїного — і попростував під вербовий намет.
— Гнатку! Гнатку! — гукав Дурник, але я відмахнувся від його надокучливої тривоги. Кинув у траву голоблю і солодко простягся, поклавши голову на прикорень верби. Нехіть до земної товканини вполонила мене, я зрозумів марність суєти, і було мені тепло й дрімотно.
— Гнатку, Гнатку! Стережися!..
Я збочив очі, злий на непроханого зичливця; Дурник розмахнувся косою і шмагонув перед себе траву, що росла, мов на дріжджах. Земля здригнулася, застугоніла, сніп полум'я вихопився з зелені, де щойно ясніла чоласта голова Дурника. Синє плесо ріки зазміїлось і скрутилося в кільце, а верба обвила мене чіпким зеленим гадюччям.
Герць
Загашуючись кров'ю, я відірвав від тіла вербу. І не було вже ні води, ні лугу, а дванадцять пащекуватих голів стриміли з попелища і лукаво питали мене:
— Битися чи миритися, Гнатку Копитовичу?
— Битися.
— Був би у мене за економа, людців рахував, з мого б столу їв і пив.
Я вхопився за голоблю, а Змієві голови дихнули полум'ям. Високі до неба, густо-червоні хвилі котились на мене, і тіло мені тліло. Я розмахнувсь і стесав сім Змієвих голів. Із Змієвих ран війнуло сіркою і потекла чорна смола. Хвіст його злетів у піднебесся і звідти упав на мене, ввігнавши по груди в землю.
І велика злість пойняла мене.
Уперся я спиною в один бік, ногами — в інший, натужився і розчахнув землю навпіл. Земля ковтнула Змія і зачинилася.
Воля
А я пошкандибав до мажари. З тіла мого, посіченого, обпаленого, струменіла кров, і де ступав я, там виростали гаї, ясно червоніючи гронами ягід до сонця. Степ, засіяний попелом, вбирався в зелене. У містечку цюкали сокири, і на попелищах росли зруби.
У лузі весело подзвонювало — морський вітер волочив дзвіничку, до якої був прип'ятий. Хлопець і дівчина гралися, не завважуючи ні мене, ні вітра. Дівчина тікала з дзвінким, щасливим вереском, а потім упала в траву. Я причепив до мажари голоблю, одв'язав вітра, і дзвіничка побрела, по коліна в росі, до села.
Ліг у мажару, тихим голосом нокнув вітрові. Піді мною червоніла, просякаючи кров'ю, кримська сіль.
І споночіло — я знепритомнів.
Книжник у квітці рожі
Прийшов до тями, кліпнув очима: рожевий звід наді мною і перо скрипить. Лежу в трав'яній постелі, перев'язаний. Коли ж схилилося наді мною чоласте обличчя: сиві брови, довгі вуси, а очі лагідні, замислені.
— Дякувати богові, очуняв, Гнатку.
— Хто ти? — запитую, ледве сам свій голос розчувши.
— Книжник я.
— Кому воно цікаво...— зітхнув я і забився в нетямі. Не скоро знову прочуняв, але дужішим почувався. Підвівся, подибав на світло. Книжник, звісивши босі ноги, сидів на краю пелюстки ружевого квіту і писав. По його проясненім виді повзали бджоли.
— Чи ж виросте що на сухих пергаментах? — питаю.
— У людських душах виросте, синку.
— Людина — смертна.
— Але народ безсмертний, Гнатку...
Та й замовк, у глибокій задумі похиливши голову. Я теж мовчав, зачудований з його мови.
На червні — у піднебесся
Прийшов додому, аж дід Опанас народився.
Тільки я через поріг, а він вивинувся із-за комина, руки простягає:
— Гнатку, Гнатку! Роздобудь люльку та тютюнцю до люльки. Три дні, відколи на землі, і не нюхав тютюнового димку...
Я з піску чубук зсукав, у діжку, що під хатою, самосаду натоптав, вогню викресав:
— Куріть, дідусю...
Заповзявся дід люльку смоктати — дим синім стовпом. Стовп підпер небеса і ночі, що мала спуститися, на землю не пускає. Дніє й дніє. Прибігли до нашого двору пакульці: