— І він виписав вам рецепт?
— Ні. Він попросив у мене трохи грошей, здається, двісті франків, і незабаром приніс із аптеки дві коробочки, якихось таблеток. "Будете приймати по одній перед їжею… А вранці і ввечері вмивайтесь солоною водою. Солі не шкодуйте". І хоч вірте, хоч ні, не минуло й двох місяців, як я забула, що таке екзема.
— Він іще когось лікував?
— Не знаю… Він був не дуже балакучий…
— Він заходив до вас щодня?
— Майже щодня… По вино…
— І завжди сам? Ви ніколи не бачили його в товаристві людей вам незнайомих?
— Ні.
— А він вам не казав, як його справжнє ім'я чи де він жив раніше?
— Знаю тільки, що в нього була дочка… Він якось побачив нашу дівчинку… Вона зараз у школі… Заходить, а вона — сама за стойкою… Мала злякалася, а він каже: "Не бійся… У мене теж колись була маленька дівчинка".
Ляпуент не міг приховати свого подиву. Ну що цікавого побачив патрон у цій історії? Навіть у найкращому разі про неї згадають у газетах якимись жалюгідними трьома рядками на останній сторінці!
Та Ляпуент не знав — він був надто молодий, — що емісарові вперше в житті доводилося мати справу з замахом на бродягу.
— Скільки з мене?
— Може, ще по скляночці — за здоров'я бідолашного професора?
Хазяїн категорично відмовився брати гроші і провів гостей аж до порога.
Проминувши міст Марі, вони невдовзі зупинилися під сірим склепінням муніципальної лікарні. Їм довелося вступити в тривалі переговори з незгідливою дамою, що чатувала за віконцем реєстратури.
— Отже, ви навіть не знаєте, як його прізвище?
— Я лише знаю, що на набережній його звуть Професором… Його привезли сюди минулої ночі.
— Минулої ночі тут чергувала не я… Куди його поклали?
— Не знаю… Вранці я розмовляв по телефону з кимось із практикантів. Він не знав, оперуватимуть його чи ні.
— А ви знаєте прізвище практиканта?
Вона гортала й перегартувала книгу записів і довго дзвонила кудись по телефону.
— Пробачте, а хто ви будете?
— Комісар Мегре.
Це ім'я їй нічого не казало, і вона тихо повторила з трубку:
— Якийсь комісар Метре…
Минуло щонайменше десять хвилин. Нарешті, немов роблячи їм послугу, вона зітхнула і знехотя проказала:
— Підніміться на четвертий поверх… Сходи ліворуч, в кінці коридора… Там звернетеся до старшої сестри…
Коридором туди й сюди сновигали заклопотані санітари, молоді практиканти, хворі у смугастих піжамах. Крізь відчинені двері палат виднілися ряди ліжок.
На четвертому поверсі знову довелося чекати: старша медсестра про щось роздратовано сперечалася з двома чоловіками.
— Ні, ні, і не просіть, я не можу цього дозволити, — кинула вона наостанку. — Зверніться до адміністрації.
Ті відійшли, бурмочучи крізь зуби щось досить круте. Старша сестра втомлено глянула на комісара.
— Ну, а у вас що?
— Я комісар Мегре…
Вона марно намагалася пригадати. Їй це ім'я також нічого не казало. Вона цілком належала до іншого світу, обмеженого чотирма стінами лікарні, світу нумерованих кабінетів, розділених перегородками відділень, ліжок, розставлених рядами в просторих палатах, дощечок з таємничими знаками. Тут не було місця для поліції.
— А! Вас цікавить бродяга…
— Як він себе почуває?
— Здається, ним зараз займається сам головний лікар месьє Маньєн.
— Його вже оперували?
— Звідки ви це взяли?
— Не знаю… Я гадав…
Тут Мегре відчував себе, як риба на піску, і явно торопів.
— Пробачте, а під яким прізвищем він у вас записаний?
— Під тим, що стоїть у його посвідченні.
— Це посвідчення у вас?
— Так… Я можу показати…
Сестра на хвилину зникла за скляною перегородкою в кінці коридора й одразу повернулася з брудною карткою, розбухлою від води.
Прізвище: Келлер.
Ім'я: Франсуа-Марі-Флорантен.
Професія: лахмітник.
Місце народження: Мюлуз, департамент Верхній Рейн…
Згідно з цим — документом, Келлеру минуло шістдесят три роки і проживав він у мебльованих кімнатах на площі Мобер. Комісар добре знав ці номери: вони здавна правили за офіціальне місце проживання для багатьох бродяг.
— Він опритомнів?
Вона вже простягла була руку за посвідченням і, побачивши, що комісар ховає його до кишені, невдоволено буркнула:
— Так не годиться… У нас…
— Келлер лежить в окремій палаті?
— З якої ж це речі?
— Проведіть мене до нього.
На якусь мить вона вагалася, потім, зітхнувши, здалася.
— Врешті, нехай начальство розбирається…
Вона повела їх по коридору і відчинила двері. Всі місця в палаті були зайняті. Більшість хворих лежали горілиць з відкритими очима, декілька у синіх линялих піжамах тихо розмовляли, стоячи біля вікна.
Посеред палати, біля одного з ліжок, гурт юнаків та дівчат у білих халатах та шапочках обступив кремезного, літнього вже чоловіка з підстриженим йоржиком волоссям, який, здавалося, читав їм лекцію.
— Тсс… Почекайте, поки він звільниться… — прошипіла сестра.
Потім сама підійшла до головного лікаря і прошепотіла йому на вухо кілька слів. Той скоса зиркнув на комісара, тихо відповів їй і знов заходився щось пояснювати практикантам.
— Професор Маньєн просив вас зачекати у нього в кабінеті… Він зараз закінчить…
Вона провела їх туди. Це була зовсім маленька кімната, посеред якої стояв стіл та двоє стільців. На столі в срібній рамці — фотографія жінки з трьома дітьми, що торкалися одне одного схиленими голівками.
Мегре завагався, потім вибив люльку в попільничку, повну сигаретних недокурків, і знову набив її тютюном.
— Пробачте, що я примусив вас чекати, пане комісар… Чесно кажучи, я не сподівався на ваш візит… Врешті… — Невже й він теж скаже: адже це врешті-решт бродяга? Ні. — Врешті, справа досить проста, — докінчив лікар.
— Поки що я нічого не знаю… Сподіваюсь, ви допоможете мені розібратися…
— В нього пролам черепа, на щастя, невеликий… Очевидно, мій асистент уже сказав вам про це по телефону…
— Тоді ще не було результатів рентгену.
— Рентгенограма готова… Можливо, потерпілий вичуняє… Здається, мозок не пошкоджено…
— Як ви гадаєте, цей пролам не міг утворитися внаслідок падіння й удару об кам'яну набережну?
— Ні в якому разі… Його хтось сильно вдарив важким предметом — молотком, чи, скажімо, розвідним ключем, або домкратом.
— І через це він одразу знепритомнів?