— Хіба ж не правда? — запитувала вона.
Бродяги мовчки кивали головами. Їм було явно не по собі в присутності поліції та цих вичепурених панів.
— Він жив сам?
Стара знову засміялася.
— А з ким йому було жити?
— Він завжди ночував під цим мостом?
— Ні… Раніше він спав під Новим мостом… Там я з ним і познайомилася… А ще раніше — на набережній Берсі…
— А на Центральному ринку? Чи не на Центральному ринку збираються щоночі більшість паризьких бродяг?
— Ні, — відповіла вона.
— Він ходив по смітниках?
— Бувало…
— Отже, незважаючи на дитячу коляску, він не був лахмітником. Інакше він би не ліг спати, як тільки стемніло.
— Він здебільшого працював "сендвічем"… Ходив по вулицях з рекламними щитами.
— А що ти ще про нього знаєш?
— Більш нічого…
— Ви ніколи не розмовляли?
— Чому? Я навіть іноді підстригала йому волосся… Треба допомагати одне одному…
— Він пив?
Стара з подивом глянула на нього. Наївне запитання!
— А що саме — вино чи щось міцніше?
— Червоне вино… Як і всі ми…
— І багато?
— Не більше за мене… П'яним я його ніколи не бачила… А от про мене цього не скажеш! — Вона знов засміялася. — Я вас знаю… Ви добра людина… Колись, років двадцять тому, ви вже допитували мене у себе в кабінеті. Я тоді працювала біля воріт Сен-Дені…
— Ти нічого не чула минулої ночі?
Стара показала на міст Луї-Філіпа, немов виміряючи відстань до нього.
— Хіба ж почуєш? Тут далеченько…
— І нічого не бачила?
— Бачила, як під'їздила швидка допомога… Я впізнала її по фарах… Близько я не підходила, не хотіла встрявати…
— А ви що-небудь бачили? — звернувся Мегре до трьох інших бродяг.
Все ще занепокоєні, ті захитали головами.
— А чи не краще нам відвідати хазяїна "Пуату"? — запропонував помічник прокурора.
Його явно гнітило це оточення.
Їх зустрів невисокий, кремезний, уже літній чолов'яга з маленькими хитрими очицями.
— Жюстен Гуле, — відрекомендувався він, не відриваючи од губи затухлої сигарети.
На відміну від фламандця він не був власником баржі, а лише орендував її для перевезення піску з верхів'я Сени до Парижа.
На баржі разом з ним плавала вся його родина: жінка та двоє дітей.
Тут доводилося добряче напружувати горлянку, щоб пересилити скрегіт лебідки.
— Комедія, та й годі! — мовив Гуле.
— Яка комедія?
— І не полінувався ж хтось напасти на бродягу та ще й жбурнути його в воду!
— Ви бачили, хто це зробив?
— Я нічогісінько не бачив.
— А де ви були?
— Коли його торохнули? У ліжку…
— І що ви чули?
— Чув, як хтось горлає…
— А шуму машини не чули?
— Можливо, й чув… Набережною весь час ходять машини… Я не звернув уваги…
— Ви вийшли на палубу?
— Авжеж… Як був, у самій піжамі… Навіть не встиг натягти штани.
— Ваша жінка теж спала?
— Так… Лише запитала спросоння: "Ти куди?"
— І що ви побачили з палуби?
— Нічого незвичайного… Як завжди, пливли якісь уламки, але нічого більше… Я крикнув: о-го-го! — щоб той відповів… Тоді б я знав, з якого боку він хлюпається…
— А де цю мить був Йєф ван Хутте?
— Фламандець? Я згодом побачив його на баржі… Він саме одв'язував шлюпку. Коли течія підігнала його сюди, скочив усередину… Лише тоді я побачив утопленика… Але його раз по раз накривала хвиля… Тут фламандець взяв у мене багор і заходився його ловити…
— Багор із залізним гаком на кінці?
— Багор як багор…
— Чи не здається вам, що йому розбили голову, коли рятували?
— Певно, що ні… Фламандець впіймав його з першої спроби, за штани… Тоді я нахилився і схопив його за. ногу…
— Він був непритомний?
— Не знаю… Очі в нього були розплющені.
— Він нічого не сказав?
— Ні, він ричав, бо нахлебтався води… Пізніше на баржі у фламандця ми побачили, що бідолаха в крові…
— Ну, гадаю, на цьому можна й скінчити, — тихо сказав помічник прокурора, якого вже зовсім не цікавила ця історія.
— Авжеж… Рештою займуся я сам, — відповів Мегре.
— Ви підете до лікарні?
— Певна річ. Правда, лікарі бояться, що він не скоро заговорить…
— Інформуйте мене…
— Неодмінно…
Коли вони знову опинилися під мостом, Мегре сказав Ляпуентові:
— Піди подзвони до районного комісаріату… Нехай пришлють поліцая.
— А де ми зустрінемося, патроне?
— Тут…
Він стримано потиснув руки представникам прокуратури.
2
— Це із суду? — запитала стара, кивнувши головою услід трьом добродіям.
— Із прокуратури, — поправив Мегре.
— Хіба ж не один чорт? — І, тихенько свиснувши, вона вела далі: — Подумати тільки! Турбуються, як про великого пана! Чи, може, він і справді професор?
Мегре нічого не знав, і здавалося, й не поспішав дізнатись. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що все це колись уже з ним відбувалось і все це він уже колись пережив. Ляпуент піднявся на набережну і зник. Помічник прокурора обережно ступав по узбіччю, пильно дивлячись собі під ноги, щоб часом не забруднити черевиків. Поруч ішли куций суддя та секретар.
На брудному тлі порту чорно-біла "Зварте Зваан" вражала своєю охайністю. Всередині рубки, мабуть, було так само чисто, як і на палубі, звідки, обіпершись на кермо, стояв і дивився в бік Мегре високий фламандець Над колискою, міняючи пелюшки, схилилася маленька тендітна жінка з білим, як льон, волоссям. Вона сама здавалася дитинчам поряд із своїм велетнем-чоловіком.
Ні глухий шум автомобілів, що долинав з набережної, ні пронизливий скрегіт крана, що вивантажував пісок з "Пуату", не могли заглушити плескоту та дзвінкого цвірінькання горобців.
Троє бродяг все ще трималися осторонь, і тільки стара почимчикувала за комісаром під міст. Її вилиняла, колись червона блузка кольором скидалася на обсмоктану рожеву цукерку.
— Як тебе звати?
— Леа… Або ще Гладуха Леа…
Вона знов засміялась, трясучись всім тілом.
— Де ти була минулої ночі?
— Я вам уже казала.
— Сама чи з кимось?
— З Деде… Це той маленький, він зараз стоїть спиною до вас.
— Він твій друг?
— Вони всі мої друзі.
— Ти завжди ночуєш під тим мостом?
— Ні, інколи я ночую в гостях, під іншим… Що ви там шукаєте?
Тепер, коли судочинці від'їхали, Мегре міг спокійніше оглянути нехитрий скарб Професора. Під лахміттям, у глибині халабуди, він знайшов сковороду, солдатський казанок, ложку і виделку.
Потім підняв і приміряв окуляри з розбитим скельцем у простій залізній оправі. Перед очима в нього все розплилося.