Дуже спокійно, немов між іншим, Мегре відповів:
— Боюсь, що ні…
Здавалось, вибухнула бомба. Хуберт рвучко повернувся і глянув не на комісара, а на брата. В погляді Йєфа спалахнула неприхована лють.
— Дозвольте запитати, чому я не можу пообідати?
— Тому, що я хочу забрати вас до Парижа.
— Ви не маєте права цього робити!
— За годину в мене буде письмовий дозвіл за підписок судового слідчого…
— А чому, скажіть на милість?
— Щоб продовжити нашу розмову…
— Я сказав усе, що знав…
— … А також для того, щоб звести вас з бродягою, якого ви витягли з води…
Йєф кинув відчайдушний погляд на брата, немов звав його на поміч.
— Як ти гадаєш, Хуберт, комісар має право?
Та Хуберт мовчав.
— Ви хочете всунути мене в вашу чортопхайку? — Він показав рукою на набережну, де поряд із машиною стояв Нев'є. — А коли я зможу сюди повернутися?
— Можливо, завтра…
— А якщо не завтра?
— Тоді значно пізніше… А може, й ніколи.
— Що? Що ви сказали?
Йєф раптом стиснув кулаки, і комісарові здалося, що він от-от кинеться на нього.
— А як же моя жінка?.. А дитина?.. Що це ви собі надумали? Та знайте — я повідомлю консула…
— Це ваше право.
— Ви глузуєте з мене, чи як?
Йому досі не вірилося.
— Та хіба ж можна ні сіло ні впало вриватися на чуже судно і арештовувати людину, яка не зробила нічого лихого?
— Вас ще ніхто не заарештовує.
— А як же це тоді назвати?
— Я везу вас до Парижа, щоб звести віч-на-віч з нетранспортабельним хворим.
— Та що це вам дасть, якщо я його навіть не знаю? Я лише витяг його з води, бо він гукав на поміч… Коли б, знаття…
З'явилася Аннеке і щось запитала в нього. Він відповів їй досить багатослівно. Тоді вона оглянула по черзі трьох чоловіків і знову звернулася до Йєфа. Мегре міг закластися, що вона радила йому не сперечатися і йти, куди кажуть.
— А де я ночуватиму?
— Не турбуйтеся, в Сюрте вам дадуть ліжко.
— Цебто у в'язниці?
— Ні, в карному розшуці.
— Ви дозволите мені переодягтися?
Комісар не заперечував, і Йєф з жінкою зникли в каюті. Залишившись віч-на-віч з комісаром, Хуберт мовчав, розглядаючи машини та перехожих на набережній. Мегре теж не хотілося розмовляти. Він страшенно втомився після цього допиту, який провадив навпомацки, не раз втрачаючи всяку надію добратися до правди.
— Не звертайте уваги на його грубощі, — першим порушив мовчанку Хуберт. — В Йєфа гаряча голова, але він славний хлопчина…
— Віллемс знав про його стосунки з Аннеке?
— На баржі не дуже сховаєшся…
— Ви гадаєте, що він не заперечував би проти шлюбу?
— Не знаю, я там не був…
— І ви вірите, що він справді упав у воду, послизнувшись на трапі?
— Таке часто трапляється… До того ж він був п'яний.
В рубці явно про щось сперечалися: в голосі Аннеке чулися благальні інтонації, в вигуках Йєфа тремтіла лють. Невже він знову відмовлявся їхати з комісаром?
Жінка, видно, перемогла. Коли Йєф з'явився на палубі, його засмагле обличчя було чисто виголене, волосся старанно зачесане і блищало від бреоліну. Біла сорочка, темно-синій, майже новий костюм, смугаста краватка, чорні туфлі — все виглядало так, неначе він зібрався до церкви на недільну месу.
Не дивлячись на Мегре, він підійшов до брата і з хвилину розмовляв з ним про щось по-фламандськи. Потім зійшов на берег і попрямував до машини.
Комісар відчинив дверцята, і Нев'є з подивом витріщився на них.
— Куди ми їдемо, патроне?
— На набережну Орфевр.
Вже сутеніло, і незабаром довелося вмикати фари. Жовті промені фар виривали з темряви то купки дерев, то невеличкі сільські будинки, аж поки не розтанули в сірій імлі передмістя.
Сидячи в кутку, Мегре палив люльку і за всю дорогу не зронив жодного слова. Йєф ван Хутте теж мовчав, і, заінтригований цією незвичною тишею, інспектор Нев'є нарешті наважився запитати:
— Вас можна поздоровити з успіхом, патроне?
Не діставши відповіді, він перестав сушити собі голову і піддав газу.
Коли вони в'їздили на подвір'я Палацу правосуддя, була вже восьма година вечора. Лише в кількох вікнах горіло світло, але старий розсильний Жозеф був на своєму посту.
В інспекторській двоє чергових грали в шахи, Ляпуент щось вистукував на машинці.
— Подзвони, щоб принесли бутерброди та пива…
— На скількох осіб?
— На двох… Ні, на трьох, ти теж мені будеш потрібен. Ти зараз вільний?
— Так, патроне…
В кабінеті комісара при електричному світлі фламандець здавався ще вищим, худішим, засмаглішим.
— Можете сісти, громадянине ван Хутте…
Йєф насупився: таке звертання не віщувало нічого доброго.
— Зараз нам принесуть бутерброди…
— А коли я зможу побачитися з консулом?
— Завтра вранці…
Він сів до столу і набрав свій домашній номер телефону.
— Вечеряй сьогодні сама… Ні… Чекати не треба… Можливо, до ранку…
Очевидно, їй кортіло поставити йому безліч запитань, але вона обмежилася лише одним:
— Він часом не помер?
— Ні…
Вона навіть не поцікавилася, чи не затримав він кого-небудь. Те, що він відмовився від вечері і навіть не знав, коли саме повернеться додому, означало, що вже йде або скоро почнеться допит, який може тривати до ранку.
— На добраніч…
Він стомлено глянув на Йєфа.
— Я ж просив вас сісти…
Його вже дратував цей незграбний велетень, що стовбичив посеред кабінету.
— А якщо я не хочу сидіти? Адже це моє право. Хочу — стою, хочу — сиджу, вірно я кажу?
У відповідь Мегре тільки зітхнув. За хвилину почувся стукіт у двері. Офіціант із ресторанчика "Дофін" приніс пиво та бутерброди.
7
У цих ночей, що у восьми випадках із десяти незмінно закінчувалися цілковитим зізнанням злочинців, вже були свої правила, свої традиції, немов у театральних вистав, зіграних по кількасот разів. Чергові інспектори одразу здогадалися, що має відбутися, так само, як і хлопчина із ресторану "Дофін", який приніс бутерброди. Поганий настрій запального фламандця аж ніяк не означився на його апетиті. Він в одну мить проковтнув чималий окраєць хліба з шинкою і, скоса зиркнувши на Метре, вилив просто в горлянку цілу пляшку пива.
На зло присутнім чи, можливо, з почуття протесту він їв зумисне неохайно, гучно плямкав ротом і випльовував просто на підлогу тверді хрящики, так немов стояв у себе на палубі, а навкруги була вода.