— І він знову нічого не відповів?
Мегре трохи зніяковів.
— Я знаю, що це дурниця, але я певний, що ми розуміли один одного і що він схвалював мої дії. Потім я за говорив про замах…
"Отже ви спали, коли це сталося?" — запитав я. Це трохи нагадувало гру в кішку й мишку… Я переконався, що він раз назавжди вирішив нічого не говорити… Проживши стільки років під мостами, можна звикнути мовчати.
— Навіщо йому мовчати?
— Не знаю.
— Щоб урятувати когось від звинувачення?
— Можливо.
— Кого ж саме?
Мегре знизав плечима і підвівся.
— Коли б я це знав, я був би господом богом… Мені хочеться відповісти тобі словами доктора Маньєна: "Я не чудотворець".
— Отже, ти не випитав нічого нового?
— Нічого.
Це було не зовсім точно. Він відчував, що цей ранковий візит не минув марно. Можливо, він не відкрив нових фактів, але той невловимий душевний контакт, що встановився між ним та бродягою, був важливіший за будь-які факти.
— І от вийшло так…
Він зупинився, немов боячись звинувачення в наївності. Тим краще! Йому потрібно було висловитись.
— Словом, вийшло так, що я дістав із кишені скляну кульку… Не скажу, що я зробив це цілком свідомо. Я раптом відчув її у своїй руці, і мені заманулося покласти її йому в руку… Боюсь, що я мав досить смішний вигляд… А він… Йому навіть не треба було на неї дивитися… Він упізнав її відразу, як тільки доторкнувся… Що б там не казала санітарка; але я певний, що йому це було приємно… Коли б ти тільки бачила, як проясніло його обличчя і як заблищали очі — радісно і лукаво воднораз…
— І все-таки він і далі мовчав?
— Це інша річ… Я знаю, що він вирішив не допомагати мені… І він мовчатиме… Мені доведеться шукати істину самому…
Невже на нього так вплинув той виклик, що його всією своєю поведінкою кидав бродяга? Пані Мегре не пам'ятала ще жодного випадку, коли б її чоловік працював над розслідуванням злочину з таким натхненням.
— Вийшовши з лікарні, я одразу побачив Леа, яка чекала мене на вулиці, жуючи тютюн… Я дістав кисет і сипнув їй ще жменю…
— Ти гадаєш, що вона нічого не знає?
— Коли б вона щось знала, вона б мені про це розповіла… Між людьми паризького дна більше солідарності, ніж між тими, що живуть у багатих кварталах… Я певний, що вони зараз теж розпитують одне одного, провадять, так би мовити, своє окреме розслідування… Вона повідомила мені лише один цікавий факт… Виявляється, Келлер. почав жити під мостом Марі всього два роки тому…
— А де ж він жив раніше?
— Теж на березі Сени, але вище, на набережній Рапе, під мостом Берсі…
— Хіба бродяги так часто міняють місця?
— Не частіше, ніж інші смертні… Переїзд для них теж подія… Кожен шукає собі домівку і поступово звикає до неї…
Він підійшов до буфета і налив собі чарчину коньяку, немов хотів винагородити себе за таку тривалу розмову. Потім узяв капелюх і поцілував дружину.
— Ну, до вечора…
— Ти сподіваєшся повернутися вчасно?
Він знав про це не більше за неї. Власне кажучи, він не мав жодної гадки про те, що робитиме далі.
Торанс ще зранку перевіряв свідчення страхового агента і його заїкуватого друга. Очевидно, він уже опитав мадам Гуле, консьєржку з вулиці Тюрен, і торговця винами з вулиці Фран-Буржуа.
Незабаром вони знатимуть, чи відповідає дійсності їхня історія про Нестора, чи це суцільна вигадка. А втім, навіть якщо все й підтвердиться, це ще не означає, що двоє друзяк не могли напасти на Професора.
Але з якою метою? Поки що Мегре не міг на це відповісти.
Чи, може, пані Келлер раптом вирішила позбутися свого чоловіка? Але, знову-таки, навіщо? І хто їй допомагав?
Якось багато років тому, коли йому довелося розслідувати справу одного бідака, що загинув за не менш таємничих обставин, Мегре сказав судовому слідчому:
— Так бідаків не вбивають…
Так не вбивають і бродяг. Але ж хтось явно намагався вкоротити віку Франсуа Келлеру.
Він стояв у черзі на автобусній зупинці, мимоволі підслуховуючи перешіптування двох закоханих, як його осяйнула одна думка. Чи справді Професор був такий бідний?
Допіру в своєму кабінеті він подзвонив пані Келлер, її не було вдома. Покоївка повідомила, що мадам обідає з приятелькою в ресторані, але в якому саме — вона не знає.
Тоді він зателефонував Жаклін Русле.
— Я знаю, ви бачилися з мамою. Вона дзвонила мені вчора після вашого візиту. Сьогодні ми теж розмовляли, годину тому… Отже, це справді мій батько?..
— У цьому тепер немає жодних сумнівів…
— Ви досі не знаєте, з якої причини на нього напали?.. Можливо, це була звичайна бійка?
— Ваш батько був забіяка?
— Аж ніяк… Це найсмирніша людина в світі… Принаймні таким я його пам'ятаю. Він із тих, що, діставши удар по лівій щоці, підставляють праву…
— А ви поінформовані щодо справ вашої матері?
— Яких справ?
— Коли ваша мати виходила заміж, вона не була така багата і не сподівалася розбагатіти… Ваш батько теж… Тому я хотів би знати, чи уклали вони окрему шлюбну угоду. Якщо ні, то ваш батько має право на половину всього майна і може будь-коли скористатися з цього права…
— Про це не може бути й мови, — не вагаючись відповіла пані Русле.
— Ви певні цього?
— Мама вам може це підтвердити… Коли я виходила заміж, таке питання виникло в нотаря… Мої батьки уклали шлюбну угоду про роздільне користування майном…
— Чи не міг би я запитати у вас прізвище вашого нотаря?
— Метр Прежан, вулиця Бассано…
— Дякую…
— Отже, ви вважаєте, що я можу не йти до лікарні?
— А ви?
— Я не певна, що мій візит буде для нього приємний. Адже мамі він нічого не сказав. Здається, він навіть удав, що не впізнає її…
— Можливо, вам справді краще не ходити…
Йому необхідна була бодай видимість діяльності, і він подзвонив метрові Прежану. Нотаря довелося довго вмовляти і навіть пристрашити папірцем за підписом судового слідчого, бо той затявся на святості професійної таємниці.
— Мене цікавить лише одне… Чи можете ви підтвердити, що пан і пані Келлер із Мюлуза одружилися з умовою роздільного користування майном? У вас є офіційна шлюбна угода щодо цього?
По аж надто тривалій паузі на тому кінці проводу пролунало сухе "так", і трубку поклали.
Інакше кажучи, Франсуа Келлер справді був бідаком і не міг навіть претендувати на ту спадщину, що дісталася його жінці від продавця брухту.