— Ну от бачиш!
— А втім, хтось не полінувався вистежити, де він живе, серед ночі напав на нього, розбив йому голову, міг і вбити, потім ще тяг по набережній і кинув у воду… І лише чудом його врятували… Цей "хтось", певно, мав якийсь мотив… І мотив цей, свідомо чи несвідомо, дав йому сам Професор.
— Він досі не опритомнів?
— Ні.
— Ти сподіваєшся, що він щось скаже, коли прийде до пам'яті?
Замість відповіді Мегре лише знизав плечима і заходився набивати люльку. Згодом вони погасили світло і сіли біля відчиненого вікна.
Вечір був тихий і теплий. Розмова їхня переривалася довгими паузами, що не перешкоджало подружжю відчувати себе дуже близькими одне одному.
Наступного ранку, такого ж самого теплого й сонячного, ідучи на роботу, Мегре помітив на деревах ніжні ще клейкі листочки, що зеленіли на місці вчорашніх бруньок. Весна вже впевнено порядкувала в Парижі.
Щойно він зайшов до свого кабінету, як у двері просунулася голова Ляпуента.
— Патроне, ви приймете гостей? — весело запитав він.
Йому явно уривався терпець, і вигляд в нього був не менш гордий, ніж напередодні у пані Мегре.
— Де вони?
— У приймальні.
— А хто це?
— Власник червоного "Пежо чотириста три" та його друг, що був із ним того вечора… На жаль, моя заслуга тут невелика. Все було просто… В Парижі, виявляється, зовсім небагато червоних "Пежо чотириста три", і лише у трьох номери з двома дев'ятками… Із них одна вже тиждень у ремонті, а друга в Каннах разом із своїм власником…
— Ти допитав цих людей?
— Я поставив їм лише кілька запитань… Краще ви самі погляньте, що це за пани… Привести?
В погляді Ляпуента було щось таємниче, немов він готував комісарові якийсь сюрприз.
— Гаразд…
У його руці знову опинилася скляна кулька, і він тримав її, мов талісман.
— Месьє Жан Гійо, — оголосив інспектор, впускаючи першого гостя.
Це був невисокий на зріст панок років за сорок віком, одягнутий досить елегантно.
— Месьє Ардуен, кресляр…
Кресляр був вищий на зріст, худорлявіший, трохи молодший.
— Сідайте, панове… Здається, у одного з вас є власний "Пежо чотириста три" червоного кольору.
— Це в мене, пане комісар, — не без гордощів озвався невисокий панок. — Я придбав його в кінці минулого року…
— А де ви живете, месьє Гійо?
— На вулиці Тюрен, поблизу бульвару Тампль.
— Ваша професія?
— Я страховий агент.
Очевидно, йому не часто доводилося бувати в карному розшуці і розмовляти з головним комісаром, але в його поведінці Мегре не помітив ніяких ознак страху. Навпаки, він з цікавістю розглядав кабінет, так немов хотів потім докладніше розповісти про все своїм приятелям.
— А ви, месьє Ардуен?
Лише тут він помітив, що кресляр заїка.
— Я… я ме… мешкаю у то… тому ж… бу… будинку.
— Поверхом вище, — підказав Гійо.
— Ви одружені?
— Шш-ще па-па-парубкую…
— А в мене є жінка і двоє дітей — хлопчик та дівчинка, — мовив страховий агент, не чекаючи, поки його запитають.
Стоячи в дверях, Ляпуент намагався стримати усмішку.
І справді, могло здатися, що ці двоє, сидячи на стільцях з капелюхами на колінах, виконують естрадний номер.
— Ви друзі?
Незважаючи на свій гандж, Ардуен відповів на це запитання в один голос із Гійо:
— Давні друзі…
— Ви знайомі з Франсуа Келлером?
Вони здивовано перезирнулися, немов уперше почули це ім'я.
— А… а х-хто це? — запитав кресляр.
— Це один лікар з Мюлуза.
— Я зроду не був у Мюлузі, — озвався Гійо. — І він каже, що знає мене?
— Що ви робили увечері минулого понеділка?
— Я вже пояснив вашому інспекторові… Ми не знали, що це заборонено…
— Розкажіть докладно, що ви робили?
— Близько восьмої я повернувся додому, бо затримався, обходячи клієнтів… Мій район у західному передмісті… Не встиг я переступити поріг, як жінка одізвала мене в куток і тихо, щоб не почули діти, повідомила, що наш Нестор…
— Хто такий Нестор?
— Наш собака датської породи… Йому вже минуло дванадцять років… Він був найкращим другом наших дітей… Можна сказати, вони зросли в нього на очах… Коли вони були маленькі, він, бувало, ляже біля їхніх колисочок, і хай хто спробує підійти… Навіть мене не підпускав…
— Отож ваша жінка сказала вам…
Та Гійо провадив своє.
— Не знаю, чи ви коли тримали собак датської породи… На жаль, вони не такі живучі, як інші… Я навіть не знаю чому… І хвороби в них майже як у людини. Кілька тижнів тому Нестора розбив параліч, і я запропонував одвезти його до ветеринара й усипити… Жінка заперечувала… І от у понеділок, повернувшись додому, я довідався, що недавно у собаки почалася агонія і що його перенесли до Люсьєна… Жінка не хотіла, щоб діти бачили, як він конає…
Мегре глянув на Ляпуента. Той весело підморгнув йому.
— Коли я піднявся до Люсьєна, бідолашний Нестор уже конав… Я одразу подзвонив ветеринарові, але мені відповіли, що він у театрі і повернеться не раніше дванадцятої… Я сів на підлогу й поклав голову Нестора собі на коліна. Собака конвульсивно здригався.
Під час цієї розповіді Ардуен раз по раз кивав головою, аж поки спромігся й собі встромити слово:
— В-він по-по-помер…
— Нестор помер о пів на одинадцяту, — вів далі страховий агент.
— Коли я пішов сказати про це жінці, діти вже спали. Я щось проковтнув наспіх, бо того дня навіть не встиг пообідати. Признаюся, потім ще випив дві чарки коньяку, щоб трохи одлягло… Потім узяв пляшку і піднявся до Люсьєна — він був схвильований не менше за, мене. Усім було тяжко. Ми з жінкою навіть заплакали.
Словом, маленька трагедія поряд із великою.
— От тоді ми й замислилися, що робити з трупом… Звичайно, ми могли перечекати ніч і одвезти його на собачий цвинтар… Я десь чув, що є такий… Та місце там, напевне, дорого коштує, і, крім того, я не міг марнувати на неї весь день… Адже я на роботі… У жінки теж обмаль часу.
— Одне слово…
— Одне слово…
Гійо затнувся, впустивши нитку розповіді.
— Ми… ми… ми… — знову втрутився Ардуен.
— Нам не хотілося лишати Нестора десь на пустирі. Ви уявляєте собі дога? А там, на підлозі в Люсьєновій їдальні, він здавався ще більшим. Одне слово…
Месьє Гійо явно зрадів, пригадавши, на чому зупинився.
— Одне слово, ми вирішили кинути його в Сену. Я пішов додому і приніс лантух з-під картоплі. Але він виявився замалим — звисали лапи. Ми насилу знесли труп по сходах і поклали його в багажник машини.