Заборовський гладив притім свої тугі вуса, а єго рум'яне, здорове лице сіяло вдоволенням. А баронова, як господиня дому, майже не допускала до послуги службу, а сама увихалася, як молодичка.
"Видко, що з Німеччини приїхала!" — думав собі Заборовський; тут господарність Маєранської він знав оцінити.
Між Славком а Манею настало мале непорозуміння; она стала оминати єго. Славко старався відгадати, яка би тому могла бути причина, але здогади єго були різнородні. Прикро було єму. Вже знайомство з Стефкою навчило єго, що дівчата не раз гніваються за марницю, про яку мужчина і хвилі не погадає. Отак з доброго дива погніваються, щоби потім тішитися, коли їх будуть перепрошувати. Примха така, чи що...
Славко знав уже такі примхи дівочі; не дуже на них і зважав, але все ж було єму немило, що іменно Маня на него погнівалася. Він пригадував собі розмови з нею і не находив у них нічого злого. Звичайні чемні розмови, веселі і смутні, о річах поважних і пустих. Тепер він з нею навіть менше мав що говорити, як спершу. Перше одно для другого було чимсь новим, інтересним; Славко все находив якісь нові теми для розмови, Маня знала також піддержувати зручно розмову,— а тепер від якогось часу немов більша нудьга настала для них обох у дворі, немов життя менше стало.
"Що за морока? — думав собі Славко у своїй комнаті, перебираючи мольові акорди на цитрі.— Не що інше, тілько пригода під час великодня, другого дня по вечірні".
На свята приїхав Дорош і Зося. От они обидвоє, Наталка, і Славко, і Маня Заборовська захотіли побачити гагілки дівчат, що зібралися на місці спаленої церкви. Особливо Маня бажала бачити гагілки; казала, що ніколи не мала нагоди їм добре придивитися.
День був погідний, хоч Великдень був дуже ранній, в половині квітня. Весна вже починалася. І люди самі, прибиті злиднями, при великодні виглядали веселіше. По молодежі і пізнати годі було, що також розкоші не зазнає. Хіба змарніле лице в сеї або тої дівчини чи парубка, або убога одежа свідчили о тім; але то не спиняло їх веселості та збитків. Звісна річ, щоби вони більше відчували свої злидні, то повинні були колись жити в добробуті; тим часом у них рік від року мало чим різнився.
Попри церковний паркан лежало купами каміння, звезене взимі з камінних ломів на церкву, і недогорілі балки з розібраної по пожарі церкви; посередині, де колись стояла святиня, стояла тепер громада дівчат, парубків і дітей. Старших осіб було мало.
До тої громади надійшли Славко, і Маня, Дорош, і Зоня, і Наталка. Побачивши їх, дівчата занепокоїлися і замовкли.
— Чому не співаєте? — спитався Дорош.— Співайте, не встидайтеся!
Дівчата надумувалися. Але кілька відважніших переморгнулися, щось собі шепнули і рішили:
— Граймо: "Ой ніхто ж там не бував"...
З двадцять дівчат уставилося в коло, взялися за руки і почали грати гагілку.
При сій гагілці співачки "заручують" молодців з дівчатами. Вони звичайно знають, котрому молодцеві котра дівчина припала до вподоби і зараз їх імена уплітають у гагілку. А коли не знають, то навгад вибирають пару. Отже, співали:
Ой ніхто ж там не бував, де я явора рубав,—
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
Ой було ж там, було дві зіроньки ясні, дві панянки красні,—
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
Перша паняночка — Дідичева дочка, друга паняночка — то попова дочка,—
ой яворе, явороньку, явір зелененький.
Маня стояла здивована, а Зоня і Наталка сміялися... Дівчата співали дальше:
Ой ніхто ж там не бував, де я явора рубав,—
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
Ой було ж там, було
два місяці ясні,
два парубки красні,—
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
Перший парубочок — то попів синочок, другий парубочок — Дорошихи синочок,-
ой яворе, явороньку,
явір зелененький!
А на панні Мані зі Львова віночок — а хто ж єго' купував? То попів синочок. На паничу Славку вишита сорочка — > а хто ж її вишивав?
Дідичева дочка...
Панна Маня почервонілася по самі ушка... Так само почервонілася за хвилю і панна Зоня, котру збиточні дівчата "заручили" з Дорошем. І їй Дорош привіз зі Львова віночок, а вона єму вишила сорочку...
Обі "заручені" як би змовилися, відразу сказали: "Ходім!" — і відійшли. Славко був заклопотаний і мовчав, а Дорош питався Зоні простодушно: "Що в тім злого? Адже то жарт!"
— Грубий жарт! — відповіла Зоня поважно.
— Чого ж ви жадаєте від тих дівчат? Сальоновості, а властиво нещирості? Як думають, так і співають. Тим навіть вище стоять від не одної панночки.
— Добре, добре! — воркнула Зоня роздразнено.
А Маня мовчала. Славко не мав відваги пояснити їй сей звичай народний; здавалося єму, що якби не він, то такої "неприємності" Маня не зазнала би. Чувся винуватим перед нею, хоч вини своєї не міг добре розібрати. Відвів засумова-ну дівчину додому — і вже того дня з нею ані не бачився.
Вечір провів дома у родичів, а відтак на проході з Дорошем.
— Звідки дівчатам прийшла гадка співати про тебе і Маню в гагілці? — питався єго Дорош.
— Або я знаю? Мабуть, тому, що я в дворі жию.
— Ей, небоже, щось оно мусить бути на тім, коли вже й сільські дівчата о тім плещуть!
— Чуєш, Дорош! Не говори дурниць! Подумай лише: она донька дідича, що має на кількадесять тисяч маєтку, а я хто такий, чим я буду? Мізерним попом! Чи то для неї пара?
— Ну-ну, але дуритися в дівчині можеш... Она нічого собі...
— І се неможливе,— оправдувався Славко.— Адже знаєш: ще року нема, як я свою дійсну любку видав замуж...
— І що з того? Хіба другий раз залюбитися не можна? Ще ліпше, як перший раз!
— Мені здається, що годі, бодай мені... Я знаю, що почуття зміняються, але на то, видко, потрібно довшого часу.
— Я там твоєї душі не знаю, але вір мені, що можна і другий, і третій раз любитися зовсім не гірше першого. Поети не вірять у таку любов; їх поезія все має тілько вісімнадцять літ; она не сміє зважати на прозу життя і сама себе висмівати; але правдиве життя учить нас чого іншого.
— Другий раз любитися,— замітив Славко задумчиво,— ні, се неможливе...
— Чому неможливе? — питаюся тебе.
— Тому неможливе, бо, коли любов була правдива, то она скінчитися не може навіть тоді, коли не довела до якогось успіху. Скінчилася она, то значить, що не була правдива...