Між тим і свята надійшли...
Польське різдво у Заборовських було скучне. Не було в дворі і звичайно гамірно та весело, а під час свят якось ту скуку відчувалося ще більше. Мав приїхати на свята поручник Заборовський, але не приїхав. Якусь там подав причину до того і тілько видер у батька сотку, очевидно, на гулянку. Гостей у Заборовського не було, лише він виїхав був з донькою і сином на один вечір до сусіда. Тілько було все і роз-ривки.
Маня і Стасьо і в святий вечір і на другий день плакали, нагадавши собі, що се перше різдво без матері. Старався їх утихомирити і Заборовський, і Левицький, зводячи все розмову на веселіші речі.
Між іншим зацікавила тоді Заборовського вістка, вичитана в "Ргге§1ас1-і", що сусідні Новосілки, село о милю від Залісся купила якась вдова Маєранська, про котру він не чував. Бувши у гостях у сусіда, дізнався лише, що то ще жінка не стара — літ около сорок, пристойна — і що у неї тільки один син. Мала она бути вдовою по якімсь бароні, бо і кликали її бароновою, але де она жила досі, сусід не знав. Сю баронову згадував Заборовський кілька разів, мабуть, з недостачі іншого предмету до розмови. Говорилося ще про всякі інші новини, вичитані в газетах — і на тім свята минули. Скучні були!
Мані прийшло на думку порадити батькові, щоби запросив родину Левицьких до себе; він се і зробив, хоть не з великою охотою, але Левицькі не прийшли ніби для того, що їмосць була нездорова. Один Славко знав, що мати тому не хотіла прийти до дідича в гостину, бо і сама, і донька Наталка не мали відповідних суконь.
Вже веселіше було на руське різдво в о. Левицького. Приїхала зі Львова Зоня, прийшли Горошинські — і в хаті було гамірно та весело. Семінаристка Зоня старшувала тепер між сестрами деякими досвідами з великого міста, оповідала, чого учиться і як їй ведеться.
Слухаючи її, Славко замічав, що вже більше "світа" знає, як її сестра Наталка, котра не докінчила навіть виділової школи в Яворові. Пані Горошинська не визначалася також великою освітою; осьмилітня сестричка Мариня щойно починала вчитися читати. Розмови тих сестер і навіть родичів були плиткі, буденні; Славко не пригадував собі, щоб у них коли дома велася між родичами з доньками розмова о справах вищих. В краю досить багато говорилося і писалося про емансипацію жіночу, про потребу гімназії для дівчат і було навіть жіноче віче в Стрию з ціллю емансипаційною,— але сей рух нічим не зацікавлював дочок о. Левицького, дівчат, щоправда, пристойних і господарних, але освітою зовсім не замітних.
І Славкові прийшло на думку, що чей же то єго обов'язок зайнятися наукою бодай Наталки і Марини. Він береться освічувати селян, а тут власні сестри неосвічені. Взяв він по святах сестру Наталку на розмову, пояснив їй, чого вона не знає, і просив, щоб вона читала ті книжки, які він їй буде приносити з бібліотеки дідички або і зі своєї. Готов був навіть спровадити декотрі книжки нарочно.
Наталка згодилася, але коли Славко попри романи радив їй читати і научні статті — от хоч би про таку важну для неї справу, як емансипація жіноча — Наталка ніяким чином не могла себе перемогти. В романах шукала бодай змісту, цікава більше на долю героїв, як на ціль і спосіб писання автора; а в научних статтях навіть не бралася шукати чогось для себе. "Я вже застара до того" — казала розгніваному братові.
Вже скорше слухала бесіди єго о таких справах, про котрі не мала охоти читати. І він сам уже при кожній нагоді старався сестру вчити живим словом. Ішло се гладше і з більшим успіхом. Наталка помалу-помалу щораз більше зацікавлювалася, хоч не раз нарікала на брата, що зробився такий "скучний".
Зате наука Марині ішла зовсім гладко.
— Ти вже зовсім зійшов на домашнього учителя,— говорила мати до Славка, коли той поясняв Марині тайну складання букв докупи.
— А що маю робити?
— Карнавал настає; ти повинен виїхати кудись...
— Ви вже знову зі своїм?.. Отже, Мариню: м у читається му — так! — х а — ха — добре! А разом?
— Муха.
— Добре, Мариню. Тепер дальше!
Пані Левицька відходила мовчки від своїх дітей.
І так щодня; рано учив Славко дідичевого сина, пополудні сестру, ввечері вертався до двору і читав сам. Маня виїхала до тітки до Львова, отже, не мав з ким і поговорити. В той час про село немов забув; зазнане розчарування ще не втихомирилося в него.
Але коли батько перед Йорданом ходив скроплювати свяченою водою хати селянські і потім Славкові оповідав, яку нужду заставав у багато хатах, Славко зараз вирвався:
— Тату, треба би доконче щось для села зробити.
— Що ж зробиш? Та-бо ти все говориш, як дитина! Люди потребують грошей — ти даш їм гроші? Люди потребують землі — ти даш Тм землю? На всю селянську біду ти один не поможеш, а зробити щось дрібне та незначне, то радше ніщо. Заостриш у голодних апетит, а попоїсти добре їм не даш. І я, і ти, і всі ми безсильні супроти непорадності, глу-поти і нужди. Адже ти вже пробував щось робити! І як тобі повелося?
Отець Левицький був готов сказати синові цілу проповідь, але той уже дальше не слухав. Вийшов з хати...
Тим часом і Заборовський устроїв Славкові велику несподіванку. Він, звісно, не думав, що се буде для него несподіванка, а хотів собі якнайлучче зробити. Але Славко дуже зчудувався, коли раз в гостях Заборовського застав двох мазурів, порядно одітих господарів, і дізнався, що вони прийшли умовитися з дідичем щодо продажі частини грунту, яких сто моргів. Для порятовання своїх фінансів рішився був Заборовський продати частину свого грунту, надто віддаленого від села, мазурам.
— Чому не нашим селянам? — питався відтак Левицький.
— Наші не мають грошей. А мазури зараз платять. Я вже ту справу обдумав добре.
— Будуть в селі нарікати...
— А що то мене обходить?
— А коли б мали гроші, то ви би їм продали?
— Н-ну, може би, я й надумався; хоть, бачите, мазури мають для поляків ще спеціальну місію.
— Польщити.
— А польщити! Як же ви думаєте: не вільно нам?
— Звічна річ, вільно; а що буде, коли они зрусчаться? так буває...
— Ну, то ваша користь.
— Все ж таки, пане, варто би обдумати спосіб, щоб ті парцелі, призначені на продаж, дісталися заліським людям, а не чужим.