Війт здивувався, чого жандарм ще раз приходить. Але сей тепер не випитувався єго привітно, тілько схопив кожух з лавки, що єго війт перед хвилею скинув з себе, станув з ним у дверях, приміряв вирваний кусень кожуха до діри на рукаві і, заким стривожений війт і єго жінка опам'яталися, сказав твердо:
— Я вас арештую! Ви украли гроші! Кажіть зараз, де вони?
— Я украв?! — відповів Костишин тремтячим голосом.— Звідки на мене така напасть?
— Але то ваш кожух?
— То кожух не мій, а наймита!
— І ви ще крутите? Жінко, прикличте мені зараз наймита! Ну, чого стоїте? ! — крикнув жандарм.— Наймита мені прикличте!
Прикликаний наймит мимо знаків Костишина потвердив, що то кожух війта.— Куди мені до такого дорогого кожуха! — казав невинно і здивований невміру.
Жандарм казав наймитові прикликати присяжних, а сам взяв війта на випит. Костишин не признавався до нічого, війтиха гірко плакала, але жандарм, проте, велів замкнути війта до громадського арешту. Відтак перетрусив ціле війтове господарство, але грошей не найшов. На сій роботі минуло єму ціле полуднє і він, добре утомлений, впросився на ніч до учителя Горошинського, бо хотів ще на другий день вести далі слідство.
Чутка про арештування війта розійшлася блискавицею по селі, і люди до пізнього вечера вистоювали на вулицях та оповідали собі сю чудну новину. Одні вірили, другі не вірили, але всі то більше, то менше радувалися, що така пригода трапилася першому багачеві на селі. Однак вони немов не розуміли вартості украдених грошей, зложених ними самими. Один Головатий, посердившись з годину, не втерпів, щоби не піти до громадського арешту та подивитися ще у заґратоване віконце. Хоч вечером не міг там нічого побачити і навіть не чув нічого, але вже було єму на серці легше. Хотів ще побігти до "попового панича" на розмову, та нагадав собі, що він тепер на гостині в дворі, то ледви чи міг би бачитися. Писар і на очі не показувався нікому.
А в дворі вечором по ловах було весело. Всі мисливці сиділи за багато обставленим столом, гостилися, пили і розмовляли. Очевидна річ, о пригоді в селі було також багато бесіди. Всі знали, що війт ув'язнений.
— І хто би був по нім сподівався! — дивувався марша-лок, сідаючи із старостою, з Заборовським і Більським в салоні за столиком коло чорної кави, коли інші гості так само позбиралися в малі гурти та забавлялися, хто картами, а хто розмовою з панною Манею (вона мала нині багато поклонників) або з ким іншим.
— Ано,— казав староста про війта,— коли він злодій, то нехай іде до криміналу! Тепер він нам не потрібний...
— Оповідав мені директор мого сина, пан Левицький,— замітив Заборовський,— що Костишин два рази податки вибирав від людей.
— Не може бути! — дивувався староста.— І є на то свідки?
— Є, Левицький вичислив мені кількох.
— А то бестія! Ану, будьте ласкаві, де той Левицький? Варто би єго розпитатися. Ну-ну, чи бачив хто таке? Такий лайдак!
Заборовський прикликав Левицького, котрий розмовляв з люстратором,— і Левицький засів з панами до розмови.
Оповідав їм все, що знав про заряд Залісся, згадав між іншим про санітарні зарядження Костишина, з чого всі пани мали велику потіху (пан Нільський казав, що то було аж "знаменито"), і вкінці дозволив собі на замітку, що уряди повітові не мають поняття о тім, що діється по селах. Замітка була колюча, і пан староста з маршалком повітовим почулися ображеними. Завважав то Славко в одній хвилі по їх мінах, і щоби оправдати свої слова, додав:
— Я не перечу, що у наших властей добра воля є, але раз, трудно їм все знати, коли сидять у місті, а друге; они дуже часто помиляються в доборі людей по громадах, котрим дають також власть у руки.
Панове урядники могли тепер сперечатися із Славком; він їх виправдав не дуже — не дуже, але все-таки виправдав. Повітовий маршалок перший відізвався:
— Позвольте, пане Левицький, спитатися вас: чи вся теперішня молодіж отак собі нас старих має за нездарів, що нічого доглянути не вміємо або не хочемо.
— Го-го! теперішня молодіж! — закинув староста. Славко зрозумів глум у словах маршалка і відповів:
— Ні, пане маршалку, є між молодіжжю всілякі так само, як і між старими.
— Як і між старими! — вирвався Заборовський.— Де хто перше чував за соціалістів, за радикалів! А нині: бога нема, власності нема, все спільне, всі пани, а робити нема кому!..
— Правда! — потвердили староста і маршалок.
— За границею ті гасла, лише не так страшно стилізовані, дуже часто можна почути,— замітив Нільський.— Возьмім приклад: такими побожними, як церква жадає, ми, певно, не є.
— Ну-ну; трудно ж, аби ми були такі, як селяни,— сказав маршалок.— Але ті гасла не для нас.
— У нас і не приймуться в масі, коли 70 % маємо аналь-фабетів! — додав ще Більський.— Вже то коли молодіж за се на старих нарікає, то має рацію. В Швейцарії я не стрічав неписьменного; кождий умів читати і писати.
— Від Галичини ще тілько маленькі краї — Буковина, Дальмація і Чорногора — мають більше анальфабетів,— відізвався Славко.
— Добре вам казати: анальфабети, анальфабети,— говорив староста,— та звідки грошей взяти на школи, звідки взяти учителів! Адже поступ є!
— Безпечно, поступ є! — відповів Славко.— Але мимо того поступу скрізь біда страшенна, особливо між нашим руським людом. І як відомо панам, є люди, що приписують се лихій господарці польської інтелігенції, котра має власть у краю.
— І ви, розуміється, тому вірите? — замітив глумливо маршалок.
— Особливо, що руський нарід передовсім скривджений! — докинув староста.
Славко сердився щораз більше.
— Чи я вірю, чи не вірю тим людям,— казав він,— то менше з тим. Я ж такий молодий і незначний чоловік, що всього докладно не можу знати і рішати такі справи також ні. Але я, проте, таки можу вже мати свою думку.
— Розуміється! — сказав Заборовський.
— Отже, яка ваша думка? — питався цікавий староста.
— Багато говорити...
— Ну, але преці як ви думаєте?
— Я думаю, що поляки не уживають своєї власті і сили так, як повинні. В теорії, при банкетах, люблять "братній" руський народ, але на ділі обходяться з ним, як з ворогом. Маєте силу, маєте власть, а в нас що? Недавна панщина, неволя, народ ще й тепер несвідомий, інтелігенції мало, провідників ще менше... Тут треба помочі, опіки, справедливості.