— Но-но! ніщо не шкодить!*— відповів Заборовський.— Чи ви знаєтеся обидвоє? — спитав, обертаючись до доньки.
— Знаємося з давніх літ, але так лише з виду,— відповіла Маня.— Пан Ярослав, мабуть, бував у нас колись.
— Тому чотири роки був я,— замітив Славко, подаючи дівчині руку.
— Ходім! усядьмо собі там на лавочці! Поговоримо троха. Ви чей ніде не спішитеся? — спитав дідич Славка.
— Ні! — відповів той.
Всі троє усіли на лавці в тіні.
— Так, так! — почав дідич.— Пригадую собі, що ви давніше були у нас кілька разів з батьком і з молодшим братом. Тоді ще ваш батько жив зі мною в згоді.
— Тоді ще ви, пане, жили з моїм батьком в згоді,— поправив Славко.
— Як-то? — здивувався дідич делікатному закидові Славка.— Адже не я дав причину до незгоди!
— Але й батько мій не з тих, що не люблять приязні. Він, самі знаєте, не політик. А коли тоді при виборах хотів віддати голос на народного кандидата, то тим лише хотів сповнити свій обов'язок русина і священика того народу, з котрого жиє. Але й тоді ваша кліка не допустила до того.
— Як-то не допустила? — спитав дідич, усміхаючись, мовби з вдоволення, що найшов такого одвертого і гарячого молодого противника.
— Пане, не хотів би я показатися нечемним і приписувати вам ту вину. Але один з ваших, певно, о то постарався. Ви чей пригадуєте собі, як то було: вночі перед виборами я з батьком спав у готелю. Чоботи свої виставили ми перед двері, як звичайно, щоби їх слуга рано вичистив. Тим часом, як я того певний, намовлений кельнер сховав нам обом чоботи, так що ми не могли з готелю майже цілий день рушитися і батько не міг піти голосувати. Аж по голосуванню нараз чоботи "віднайшлися". Коли ж відтак розсерджений батько докоряв вам і іншим панам, що воюють таким нечесним способом, ви ще обурилися на нього і погнівалися. Єсть же така борба гідна людей справедливих?
— Пане Ярославе! — відповів дідич, усміхаючись.— Які ви ще молоденькі! Ви ще не знаєте, що в політиці сентиментів нема і кождий спосіб в борбі добрий, коли веде до цілі. Часом nie honorowo, ale zdrowo! 1
— Красна засада! — замітив Славко глумливо. Дідич мав, видко, нині якусь особливу охоту розмовляти
з молодим питомцем, коли не зважав на єго глум, а говорив так:
— Для красної цілі всякий спосіб добрий.
— Яка у вас красна ціль?—гарячився молодець.— Власні інтереси у вас на цілі, коли на хлопського посла вибираєте дідича.
— Пане, ми знаємо лучче всі хлопські справи, ніж ваші демократи.
— Тим гірше для нас, бо, знаючи всі тайни села, вмієте їх використовувати для себе.
— Ух! які ви отверті! — замітив дідич і усміхнувся.— Пожиєте на селі і зміните свою думку, побачите, що дідич не все ворог народові, а знов сей народ не все гідний опіки.
Славка брала велика охота спитати дідича, в чім видко єго приязнь до Залісся, але на сей раз змовчав, замітивши, як Маня дивилася на нег'о своїми великими, немало здивованими очима. А до того прийшло єму на думку, що говорив заостро і зганив себе за то.
— Що ви читаєте? — спитав дідич Славка, щоби змінити немилу розмову, і вказав на книжку в руках єго.
— Данте.
— Данте? Данте? — почав собі Заборовський пригадувати.— Він писав, мабуть, комедії?
— То не комедія, тату, що він писав; то лиш називається "Божественна комедія",— замітила донька єго.
— Ну, так, так; все одно! — відповів батько.
— Ви читали її? — спитався Славко у Мані.
— Читала в польськім перекладі.
— А пригадуєте собі те місце в "Пеклі", де говориться о зрадниках вітчини і народу.
1 Не гопоропо, але добре! (По.і.)
— Пригадую собі. Покутують вони, коли добре тямлю, замерзлі в ставах. Я собі то місце затямила.
— Як? — спитав Заборовський цікаво.
— Стоять у замерзлих ставах та кирницях,— відповів Славко,— а Люцифер своїми крилами навіває такий мороз, що зрадникам сльози замерзають на очах.
— Добрий мороз! — сказав дідич.
— Иег хотіла би я так мерзнути! — замітила дівчина.
— Лучче жити для свого народу,— додав Славко.
— Так єсть! — докінчив дідич.— Свій нарід треба любити.
— Але й другого не кривдити,— докинув ще злобно питомець.
Дідич глянув на нього глумливо, але не сказав нічого.
Посиділи ще якийсь час на кладовищі, Маня вирвала кілька бур'янів коло каплиці, поправила вінок — і всі троє вийшли на дорогу.
— Чи то ви грали марша Шопена? — спитав Ярослав у Мані.— Аж тут я чув єго.
— Я грала.
— Знаєте, то прекрасне вражіння робить гра здалека в таку тиху, ясну днину.
— Люблю грати.
— Скажи радше,— замітив дідич з жалем,— що то твоя одинока розрада тепер. Я за господарськими клопотами забуваю на тебе, а ти мені аж змарніла, Маню, з того плачу і смутку. І не маєш навіть з ким поговорити. Може би, ви коли зайшли до нас,— просив дідич Ярослава,— та хоч побалакали з нею, най би так не сумувала. Зайдіть коли, прошу вас! Чи ви остаєтеся тепер дома?
— Остаюся і не думаю виїжджати.
— Ну, але ж ви теологію вже покінчили, мабуть, перед роком: чому ж не женитися?
Славко почервонівся, але зараз схопився і відповів жартом:
— Панни не хотять мене.
— На то справді нема ради,— замітив дідич також весело.— Отже, зайдете коли до нас?
— Зайду.
— Може, навіть, нині? Прошу дуже! Мушу вам признатися, що ви мені подобалися своєю одвертістю. Гостро, гостро відповідаєте, ну, але то добре.
— Дякую за комплімент; шкода тілько, що в одвертості своїй я, певно, показався нечемним; але я кажу, що думаю. Врешті, я тепер чогось роздразнений.
— Ніщо не шкодить! Ліпше щире хоч прикре слово, як фарисейство.
Всі троє увійшли на широке гарне, цвітами засаджене подвір'я і вступили на ґанок. При каві, яку зараз подала господиня Кристинська, Заборовський завів широку політичну суперечку, і оба говорили зо дві години. Вра-жіння, яке Ярослав виніс з сеї розмови, було таке, що Заборовський повинен стати єго ворогом, коли тілько схоче для села щось зробити, наприклад, заложити руську читальню або що. І хоч на дідича дивився впрочім, як на пориви-стого, але не злого шляхтича-гречкосія з закостенілими на селі думками, однак на прихильність до нього ніяк не міг здобутися. Адже Заборовський походив з тої шляхти, що за єї пановання в краю руське селянство зійшло трохи не на жебрачу торбу!..