— Тіна, — вона подала йому тонку прохолодну руку, він затримав її у своїй, і знов, цього разу вже геть по-дурному, спитав:
— А Тіна — це… Валентина?
— Тіна — це я, — сказала вона.
Увечері вони вчотирьох сиділи в ресторації "Софія", неподалік знаменитого уманського парку, де колись князь Потоцький розсипав замість снігу гори цукру, щоб серед літа покатати на санях свою примхливу пасію Софію; штабс-капітан Чорновус (уже Чорновус) замовив для панн шампанське "Абрау", для панів офіцерів — карафу житнівки, попросив принести кав'яру, доброї смаженини і ще всякої всячини.
— Да-а-а, запуталі вас баришні со своімі імєнамі, — сказав поручник Калюжний, який після другої чарки почав зриватися на російську говірку. — Ну, что ж, вазьмом, к прімєру, хоть і мєня. По матрікулу я Афанасій, а мать, родниє і блізкіє всєгда називалі мєня Фанєй. Фаня, і всьо.
— А ми вас будемо звати Панасом, — суворо подивилася на нього Манюня. — Може, тоді ви пам'ятатимете про українізацію армії.
— Да, пробачте, — знітився поручник. — Називайте мене Панасом, якщо вам так більше наравиться. А тут, за столом, можна і Фаньою.
— Ні, — заперечила Манюня. — Фаня — це по-баб'ячому. А ви, Панасе, все-таки старшина. Давайте вип'ємо за ваші хрестини, за ваше нове ім'я. — Чорна "мушка" затремтіла на її щоці.
Вони випили ще і ще, поручник Калюжний так розм'як, що більше скидався на Фаню, ніж на Панаса. Відкинувшись на спинку стільця, він розчулився:
— Ах, харашо-то как, друзья моі!
Справді, було хороше, трішки меланхолійно й тривожно, як то завжди буває за першого знайомства із вродливою жінкою.
А тут ще ця мелодія! Скрипаль у чорному фраку з білим нагрудником і довгими, схожими на пташиний хвіст фалдами, скидався на печальну сороку, і ця несусвітня сорока, окільцьована пейсами, не грала, а малювала смичком якийсь позахмарний світ — з медовими ріками й цукровими снігами.
— А ви звідки родом? — Сірі очі відкрито дивилися на Чорновуса з-під русявого чубчика.
— Я народився в Лебединському лісі під волоським горіхом.
Це була правда. Його батько був лісником, жили вони в лісництві, а пологи приймала стара повитуха Перчиця — матінка сліпої Євдосі.
— Ми земляки, — сказала Тіна. — Я зі Шполи. І, мабуть, зривала горіхи з того дерева, під яким ви народилися.
— А я вот із самого Кієва, — вліз, як середа в тиждень, Фаня-Панас. — Із Шулявкі. І балакаю не по-рускі, а по-шулявскі, ви мєня понялі? І всє ми землякі, всє із Кієвской губєрнії. Так шо, земляк, давай! Вип'єм за твою службу в Черкасах.
— Фаня у нас поліглот, — похвалила його Манюня. — Він уміє розмовляти по-малоросійському, по-хохляцькому, по-шулявському і навіть українською, коли тверезий. Правда ж, Фанічка?
— Так точно, душа моя, — радо погодився поручник. — І нє токо розмовляю, но і пою. Жалко, шо нєт гітари.
— Ну, чому ж немає? Гей, музики! — Манюня пішла до оркестрового помосту, де стояла фісгармонія, трішки там пошепталася й повернулася з гітарою. — Тільки дивись мені, Панасе, бо за струни відповідаю я.
Поручник Калюжний провів пальцями по струнах, трохи їх підладнав і заспівав хрипкувато-солодким голосом:
Ах, зачєм ти мєня целовала,
Жар безумний в груді затая,
Нєнаглядним мєня називала
І клялась: я твоя, я твоя!
А тєпєр ти на сценє шантана пойош,
За брільянти, за дєньгі, наряди
Старікам ти сєбя продайош
Раді грєшной порочной услади…
— Браво! — вигукнула Манюня, і "мушка" на її щоці знов лукаво тріпнула крильцями. — А ти, Фаню, й по нотах співаєш?
— Нє, токо по жєнскіх компаніях! — відказав поручник.
Чорновус подивився в сірі очі — у них не було й іскорки сміху. Вони, ці очі, дивилися десь далеко-далеко.
— А вам не підходить наша жіноча компанія? — спитала в нього Манюня.
— Чому ж?..
— Ну, ви ж не захотіли служити в Умані.
— Я, мєжду прочім, єщьо могу всьо ізмєніть, — поручник Калюжний ревниво подивився на Машоню. — Ми можєм оставіть штабс-капітана і в Уманє.
— Не варто, — сказав Чорновус. — Жереб випав.
Вечір не скінчився так, як малювала йому скрипка. Він сподівався, що проведе Тіну додому, можливо, вона ще покаже йому Софіївський парк з його темними гротами, призначеними для потаємних зустрічей і перших цілунків. Та коли вони вийшли з ресторації і зупинилися під блідим газовим ліхтарем, вона подала йому тонку прохолодну руку.
— Щасти вам, пане капітане. Дасть Бог — побачимося.
* * *
Наступного дня він уже був у Черкасах, куди також докотився грім революції. Той грім розбудив Україну, яка, здавалося, не прокинеться вже ніколи. Колись офіцерові ударного батальйону смерті Черноусову навіть уві сні не могло привидітися, що він стане курінним 25-го Черкаського куреня і, зупиняючи ешелони на станції Бобринській, ставитиме до муру тих солдатів та офіцерів, з якими пліч-о-пліч ішов за "царя і отечество".
Але й більшовицька пропаганда робила своє. Виморені війною і затуркані обіцянкою "земельки", багато вояків утікало додому, дехто кинувся "грабувати награбоване", повсюди вешталися ватаги дезертирів — своїх і чужих, які перетворилися на бандитів і головорізів. Зрештою і в його курені залишилося всього-на-всього двадцять сім козаків, одрізаних від розпорошеної Армії УНР, й одного разу на станції Цвіткове на них посунула хмара п'яних москалів-дезертирів, що вивалила з вагонів у пошуках легкої здобичі. З образливою матючнею та улюлюканням вони заходилися зривати з козаків жовто-блакитні військові відзнаки. Якийсь дикун з розхристаною на всі груди гімнастеркою — чи не їхній ватаг — під загальний регіт підійшов до курінного Чорновуса й потягся п'ятірнею до його лівого рукава, на якому золотів тризуб.
— А ето што за цацкі?
Чорновус на вагання часу не мав: вихопив шаблю, махнув з усього плеча, і чужа рука, відтята по лікоть, упала на землю.
Натовп ураз принишк, очманілі москалі, потупивши голови, дивилися на відрубану руку, яка ще жила й ворушила розчепіреними пальцями.
— А тєпєрь всєм по вагонам! — скомандував Чорновус. — Станція окружена, за нєпослушаніє растрєл на мєстє!
Юрба, мов дим, повалила назад у вагони, підмівши й свого верховоду, який від болю та жаху здурів — оглядаючись на перон, він поривався забрати мертву руку.