— Сльоза! Сльоза!
Вони дійшли до просторої печери, в якій вільно дихалося.
Недалечко дзюркотіла вода. Цей круглий кам'яний грот колись був язичницьким капищем — посередині навіть уцілів обкладений камінням жертовник. Варфоломій, схилившись над ним, запалив просякнуте лоєм клоччя, яке спалахнуло високим полум'ям й освітило похмурі бриласті стіни. Однією стіною струмком спадала вода, збігаючи до камінного жолоба, де губилася у круглій горловині.
Брила, з якої било джерело, нагадувала висічене в камені скорботне жіноче обличчя, і Дося тільки тут зрозуміла, про що говорив Варфоломій. Сльоза…
Ніби вгадуючи її думку, він викинув уперед кістляву руку, яка оголилася з-під широкого рукава хламиди, й вигукнув хрипким голосом:
— Сльоза Богородиці.
Так називалося це джерело.
* * *
Потім Дося й сама ходила тими печерами, бо знала: Варфоломій відкрив їй цю таємницю не для того, щоб здивувати. Вона так само боялася тісних лазів, на неї так само тиснуло підземелля, але Дося, пересилюючи моторош, щораз діставалася джерела.
І хоч у стінах тієї печери відкривалося ще два хідники, які дихали на Досю тисячолітньою таїною, вона не ступила туди ані кроку. Та коли буде треба, Дося здужає страх і пройде всі рукави лабіринту, навіть якщо вони справді ведуть аж до Жаботина. А поки що в неї інша турбота — все зробити для того, аби в цій печері можна було перезимувати.
Мовби яка звірина, що на зиму стягує до своєї нори поживок і все, чим можна зігрітися, так Дося зносила до печери всяке добро. І як та звірина, вона готова була перегризти горлянку тому, хто підгледить її потаємний сховок.
Однієї ночі, взявши торбинку борошна, Дося тихенько вийшла надвір і знов подалася до льоху, що бовванів біля валу.
Ніч була темна й холодна, після затяжних дощів низькі хмари вже дихали снігом. Прислухавшись до темряви, Дося взялася за двері льоху, як раптом відчула, що біля валу вона не сама.
Спершу подумала: може, то всюдисущий Варфоломій вештається тут ночами? Та потім сказала собі: ні. Холодний протяг війнув поза спиною в Досі. Так дихає небезпека. Вона мимохіть відсахнулася від дверей льоху, хоч це вже нічого не змінювало.
Якщо лихе око запримітило Досю, тоді все пропало.
Вона відкинула на плечі клобук, щоб краще прислухатися.
Ніде ні звуку. Заціпенівши, Дося так вслухалася в тишу, що в неї почало дзвеніти у вухах. Вона переконувала себе, що то страх навіяв підозру, що тут, крім неї, нікого немає, але й далі не могла зрушити з місця. І тут знову почула, як воно дихає. Те дихання наближалося.
Дося притисла до грудей торбину з борошном, щоб не так було чути, як гупає її серце. Зовсім близько виринула цибата постать черниці, і Дося навіть у темряві впізнала "сестру Ольгу". Про рябу сексотку її попередив ще Ворон, хоч Дося й сама приглядалась до неї. Міцна, дебела, вона вдавала з себе причинну і часто "блудила" лісом. Ось і тепер серед ночі приблудила до льоху.
Якийсь час вони напружено вдивлялися одна в одну, знаючи, що на цій стежці їм уже не розминутися.
Але Дося сказала привітно:
— А подивися-но, сестро, що я знайшла.
Розшморгнувши зав'язку, вона показала "сестрі Ользі" торбину і, коли та нахилилась, жбурнула їй межи очі жменю борошна. Нишпорка відсахнулась, затуливши лице руками, й наступної миті Дося вгатила її ногою в живіт. "Сестра Ольга" перекинулась навзнак, та швидко схопилася на рівні. Запорошена борошном, схожа на поторочу, вона вихопила з-під ряси револьвер. Дося не любила револьверів. Грушківська козачка Дося Апілат любила шаблю. Розгубившись, вона заточилася і вперлася спиною у двері льоху.
Господи, отак по-дурному попастися! Отак безглуздо загинути разом зі своєю таємницею. І від кого! Від руки якоїсь плюгавки.
"Сестра Ольга" підійшла ближче, але відстань тримала обачно.
— Падимі рукі! І нє двіґайся, а то я сдєлаю тєбє єщьо адну дирку!
У нічній тиші її басовитий голос міг розбудити й мертвого.
Із піддашшя льоху зненацька вилетів чорний ворон. Залопотівши крилами над "сестрою Ольгою", він полетів собі далі, але тієї миті вистачило, щоб Дося стрибнула. Вона з такою силою зацідила "сестрі Ользі" кулаком у голову, що сексотка полетіла в один бік, а револьвер у другий. Дося не любила револьверів, Дося любила шаблю, яка ніколи не давала осічки. Тому вона навіть не глянула, куди залетіла та цяцька, й підскочила до сексотки, яка вже зводилася на ноги. Дося довбонула її у щелепу, однак, падаючи, "сестра Ольга" вхопилася за Досину рясу й вони обидві полетіли на землю. Так і котилися, опиняючись зверху то одна, то друга, поки не зупинилися під валом. У цю мить Дося якраз "осідлала" сексотку і, розмахнувшись так, ніби в руці була шабля, рубонула її по горлянці.
Під ребром долоні голосно й смачно кавкнуло.
— Бувай, — сказала Дося. — І більше не блуди.
Труп вона затягла за вал і там у рову присипала землею.
Біля льоху знайшла револьвер, підібрала торбину з борошном.
Тієї ночі Дося під землю вже не спускалася.
3
"Бесследное исчезновение нашего секретного сотрудника, внедренного в монашескую среду Мотронинского монастыря, свидетельствует о том, что в этом районе до сих пор оперирует банда. Считаю необходимым немедленно выслать в Холодный Яр отряд ББ и произвести операцию по истреблению бандитов.
Начальник Черкасского окрото ГПУ Бергавинов".
(Із рапорту начальника Черкаського окружного відділу ҐПУ до Губернського відділу ҐПУ від 26 листопада 1923 року.)
Негоже козакові скаржитися, але наприкінці листопада для нас настали чорні часи. Повернувшись до Холодного Яру, Біжу, Ходя і я осіли в печері під Великодньою горою і вже міркували, кому довірити на зиму наших виснажених коників. Зійшлися на тому, що прилаштуємо їх на Мельничанських хуторах.
Кажу про охлялих коней, а про нас і мовчу. З голоду ми хитались од вітру. Варили жменю-друту якоїсь крупи, часом пекли замішані на воді підпалки та тим і жили. Ходине полювання урвалося — качки з озер відлетіли, лини зарилися глибоко в мул. Козулю чи зайця встрелити з лука непросто, а коли немає снігу, немає слідів, то й не старайся.
У нас закінчилася сіль, відсиріла остання коробка сірників.
Уже й не закуриш. Справдешня мука для козака, хоч на стіни дерися. Тоді Біжу й поїхав на Мельничанські хутори прикупити солі, сірників та, може, який клуночок картоплі, а заразом поговорити з "нашим чоловіком" про коней. "Наші люди" ще не перевелися по селах та хуторах, хоч сказати, що вони були раді нашим відвідинам, — не скажеш. Та й хто міг ручитися, що вчорашній панібратчик тебе не продасть сьогодні. Хіба ж не так вийшло з лісником Гудимою? І якби ж тільки з Гудимою.