Марія Андріївна. Так-так... Ну, а та дівчина, Люда, куди виїжджає? Далеко?
Інна. Ні, вона житиме собі тут, у місті.
Марія Андріївна. Треба б з нею все ж таки лагідно попрощатись.
Інна. Ну, розуміється. Чого ж нам на неї сердитись?
Марія А н д р і ї в н а. Та й мені б хотілось помиритися з нею. Грішила я проти неї. Може, нам зробити б тут чай або каву, покликать її та на прощання всім посидіти? Так мені незручно просити в неї прощення, а тут то й нічого, якось би воно...
Інна. Та яке прощення?! Господь з тобок}!..
Марія Андріївна. Ну, не прощення,4 так помиритись. Усе ж таки ми тоді розійшлися немирно.
Інна (пильно, підозріло поглядає на Марію Андріївну). От дурниці! Абсолютно нема ніякої потреби якісь церемонії розводити.
Марія Андріївна (ввесь час говорить рівним, тихим голосом, дивлячись у землю). Ну, які ж там церемонії — випити разом на прощання кави.
Інна. Та що тобі так неодмінно тої кави?!
Марія Андріївна. Посидіти... поговорити. Що ж тут такого?
Інна (все дивлячись на Марію Андріївну, любовно обнімає її). Бог з нею, Тамуню, хай собі їде без ніяких кав! Не треба. Я зараз покличу Пана та спитаю його, в якій годині вона виїжджає. Я тобі в секреті скажу, що вона таки надокучила нам, особливо Панові. Він жде не діждеться, щоб вона вже виїхала. (Підбігає до телефону). Я зараз спитаю його.
Марія Андріївна (підводиться). Спитай, спитай. А я піду та скажу все-таки Ганні, щоб подала сюди каву. Я вже замовила їй давненько. А ти поклич Панаса та панну Люду. Поклич, дитино...
Інна. Тамо! Та для чого ж це? Запевняю тебе, що...
Марія Андріївна. Треба, треба, ти вже не кажи... (Виходить).
Інна (посміхається, телефонує). 11-19... Так. Дякую. (Жде). Пан? Ти де був? У неї? Йди сюди, швидше... Зараз, зараз іди! Моментально! Чекаю... (Відходить, іде до квіток, поправляє, переміщує, наспівує. Бачить на фотелі забуту торбинку Марії Андріївни, швидко розчиняє її, виймає слоїк з печивом, похмуро розглядає; кладе в торбинку й одходить).
Марія Андріївна (входячи). Торбинку свою забула. От стара!.. А, боже мій!
Інна. Хіба? Де ж вона? (Немов шукає). А, ось! (Подає). Що там у тебе за ліки, Тамусю? Твій незмінний морфій?
Марія Андріївна. Та морфій, морфій! А, стара голова!.. (Виходить, невдоволено крутячи головою).
Інна похмурено, роздумливо дивиться їй услід; потім уся весело стріпується, немов одмахнувшись од думок, кидається до квіток, знову прибирає, розставляє.
Входить Мусташенко, в пенсне, вигляд стриманий, поважний.
Інна (кидаючись до нього). Ну, що? Швидко? В мене все готове. Може хоч зараз їхати. Навіть самовар звеліла їй наставити.
Мусташенко. Вона складається.
Інна. Правда?! (Бурно, радісно обнімає Мусташенка). Пан, Пан! Нарешті! Нарешті я можу з тобою привітатись як слід. Здоров був, Пан! Ти ж так довго, так далеко був од мене, мій муж, мій коханий, мій... єдиний Пан... (Раптом). Та ти чого такий? (Тривожно). Що сталось?
Мусташенко. Вона виїжджає з дитиною.
Інна (вражено, не розуміючи). Як з дитиною?!
Мусташенко (втомлено сідає). Так, вона не хоче віддати дитини.
Інна (мовчить, тихо). Я не розумію... Не хоче віддати. Кому не хоче?
Мусташенко. Нікому не хоче. Ні на виховання, нікуди. З собою бере.
Інна. Постривай... Як же це? Я, ти вибач мені, я не зовсім розумію. Значить...
Мусташенко. Значить, дитини в нас не буде. Вона нізащо не хоче віддати її.
Інна (мовчщь, глухо). Але ж вона казала?.. Може, вона боїться, що...
Мусташенко. Вона нічого не боїться й нічого не хоче. Я пропонував їй векселі, гроші, все; я обіцяв їй ходити до неї, любити її, я грозився, що не дам ні копійки й ніколи не бачитимуся з нею, я душив її за горло; я на колідах стояв перед нею. Ні-за-що!..
Інна (з жахом). Господи, що ж це таке?!
Мусташенко сидить, обхопивши голову руками. Пауза.
Інна (помалу, тихо, роздільно). У нас не буде дитини...
Пауза.
Інна (ще тихіше). У нас не буде дитини. (Раптом вибухає повним одчаю, сухим, коротким риданням і зараз же сама себе спиняє й затихає).
Мусташенко на мент підводить голову і кладе її в долоні. Пауза.
Інна (схоплюється, люто). У нас не буде дитини!! Ти розумієш цей жах?! Ти розумієш? Значить усе, все було тільки для того, щоб дати їй дитину?! Свою любов, гордість, честь топтала, бруднила, ганьбила, свою матір понижувала перед якоюсь... і все для того, щоб вона... О, ні! О, ні!.. Цього не буде!.. (В несамовитій люті кидається до столу, гарячково шукає чого-небудь гострого, кидає речі на підлогу).
Мусташенко (злякано підбіга до неї, заспокоює). Інно, Інно, заспокойся!.. Не треба!.. Інно!..
І н н а. О, ні! Я вб'ю її!.. Я одніму!.. Вона мусить! Вона не сміє! Я горло їй перегризу!
Мусташенко (обнімає, тримає). Інно, Інно, не треба! Голубко! Хороша моя, не треба... Постривай! Сідай! Заспокойся! Ми поговоримо.
Інна визволяється, опановує собою. Мусташенко помалу відходить і сідає на своє місце, схилившись.
Інна (раптом із жорстоким, упертим виразом лиця). Цього не буде! Вона повинна віддати дитину! Ти повинен узять її, ти — батько.
М-у сташенко. Юридичне право за нею, як я візьму?
Інна. "Юридичне право"! Але є вище право: право справедливості! Я — мати цієї дитини, а не вона! Вона не хотіла її, боялась, ненавиділа, вона хотіла на першому ж місяці життя вбить її. Ми з тобою вберегли її, ми викликали її до життя, ми хотіли її. Хто дійсна мати? Хто? Хто має дійсно право на цю дитину?
Мусташенко. Хто б не мав, а дитина лишиться в неї, й ми нічого не можемо зробити.
Інна. Можемо! Я скажу їй усе. Я заявлю своє право. Вона не сміє не віддати мені моєї дитини, коли вона чесна людина. Коли ж вона хоче шантажувати цією дитиною, коли хоче тебе нею прив'язати до себе, то... то ми побачимо! Я буду боротися за своє життя!
Мусташенко. Безнадійно, Інно, говорити з нею. Зайве пониження, зайвий сором і мука. Вона не віддасть. Вона не хоче шантажувати, але вона твого права не признає, бо вона... всією своєю кров'ю почула в собі матір. Розумієш, матір. Ніяка логіка, ніяка справедливість, ніщо тут не поможе. Ми самі викликали силу, що більша за нас, і за неї, й за все...
Інна. Значить, кінець усьому?!
Мусташенко. Кінець.