Інна (підходить ближче). "Сором", "прислуга", "гімназист" — усе це дурниці. Дивись... (Показує руками розмір на чверть аршина). Хіба ти не хочеш цього? А це ж може бути! Хіба все те — не є дурниця в порівнянні з цим? Скажи сам. Ну, нехай вона тебе хвилює. Ну що ж такого? Вона молода, гарна, ти їй подобаєшся. Це ж природно... Ти ж філософ, мій Пан. Ти ж можеш зрозуміти, що все це— умовно. "Що скаже прислуга, Тама, Круглик, громадянство"? Нехай говорять, вони нічого не знають, а ми собі маємо і знаємо своє. Йди до неї. (Підводить його за руку). Ну, йди.
Мусташенко. Інно, ми граємо небезпечну гру.
Інна. Ніякої гри ми не граємо. Ми хочемо мати свою родину. Йди, можеш робити з нею, що хочеш. Можеш мені нічого не казати. Можеш навіть брехати мені, обдурювати, що хочеш. Я не боюсь. Нехай. Тільки йди. А не підеш, то пам'ятай моє слово: твоєю жінкою я все одно не буду. Чуєш? Я буду нею тільки тоді, як матиму твою дитину. Знай це.
Мусташенко. Але ж я її не хочу! Я хочу тебе!
І н н а (з обуренням). Панасе!.. (Стримує себе). Все одно: хочеш не хочеш, ти мусиш сьогодні ж зробити її своєю коханкою!
Мусташенко (спалахнувши). Я сьогодні ж вижену її! Доки це буде, чорт його забирай?!
Інна. Панасе, ти не смієш цього зробити! Чуєш?
Мусташенко. А от ми побачимо! Можеш тоді робити, що собі хочеш! (Рішуче йде до кабінету).
Інна. Панасе, підожди! (Хоче його зупинити).
Мусташенко. Дай мені спокій! (Одпиха її і входить у кабінет, зачинивши за собою двері).
Інна зупиняється біля дверей, хоче ввійти за Панасом, не відважується і
слухає.
Мусташенко (підходить до свого столу). Панно Людо, ви скінчили свою роботу?
Люда (як тільки входить Мусташенко, пильно й непомітно зиркає на нього; встає й підходить до нього з роботою). Скінчила.
Мусташенко бере аркуші, хмуро переглядає.
Люда. Панасе Михайловичу! Я прошу вас одпустити мене. Я не можу більше служити в вас.
Мусташенко. Так? Ну що ж... Інна Василівна мені вже казала. Будь ласка. Я не можу вас затримувати. Коли вам не подобається, то що ж.
Люда. Мені подобається, але я... скучила за своїми.
Мусташенко. За своїм коханим? Га? Ну, добре, добре. За ким би ви не скучили, це все одно. Коли ви хочете їхати додому?
Люда. Я хотіла б завтра, коли можна.
Мусташенко. Завтра то й завтра. Нема вже сил так довго в розлуці бути?.. Ну, це зрозуміло. Листа, мабуть, од його одержали? Кличе? Га?
Люда. У мене ніякого... такого немає.
Мусташенко. Ну-ну, соромитись нема чого. Що ж тут такого: річ молода, природна. Ну, бажаю вам скорого й веселого весілля і щастя у шлюбі.
Люда (відвертається, з сльозами і гнівом у голосі). Ніякого шлюбу у мене не буде! Я не того їду!..
Мусташенко. Ось тобі й маєш! Чого ж ви плачете?
Люда мовчки плаче.
Мусташенко. Гм!.. Я, може, образив вас?.. Га?.. Ну, панно Людо, в чому річ?
Люда. Нічого... цё так... я зараз...
Мусташенко (бере її за руку вище ліктя). Ну, чого ж ви, га? Що таке? Правда, не образив вас? Мені було б сумно, коли б я на прощання не хотячи зробив вам неприємність. Ну, скажіть, і я попрохаю в вас пробачення. Ну? (Потискує їй руку, хвилюється). Ну, чого плачете? Люда. Так, нічого...
Мусташенко. Як же нічого? Ну, чого? (Обнімає за плечі).
Люда хоче визволитись.
Мусташенко (раптом брутально, міцно обніма обома руками Люду, пригортає до себе). Ну, чого, кажи! Га? Любиш? Га? Любиш? (Впивається губами в її вуста. Люда завмирає, потім хоче вирватись, але Мусташенко ще міцніше, брутальніше обнімає, тримає одною рукою, другою гасить лампу на столі й веде Люду до канапи).
Інна підводиться, помалу відходить од дверей, сідає на канапу, хапає подушку й сильно вгризається зубами в неї.
Завіса
ТРЕТЯ ДІЯ
Праворуч — фасад сільської вілли з терасою. Просто — далекий краєвид із широкою річкою внизу. Ліворуч — одкрита з колонами альтанка; в ній стіл, покритий скатеркою, заставлений самоваром, тарілками, склянками. Кущі, шезлонги 2, столики. Ранок. За столом сидять: Інна, Мусташенко, Марія Андріївна, Круглик, Люда.
Мусташенко (обнімаючи за плечі Круглика). Ні, слухай, Юрку: так невже ж ти таки серйозно організуєш цю експедицію на південний полюс?
Круглик. Це найсерйозніша справа в моєму житті!
Інна (весело). А через що ж усе-таки вам така чудна фантазія впала в голову?
Круглик (осміхаючись). Хочу одною чудною фантазією другу ще чуднішу вибити. (Пильно дивиться на Інну).
І н н а. А вдасться?
Круглик (жваво). А ви думаєте, що лі?
Інна (сухо). А я звідки знаю? Ваші фантазії, то вам і знати. Тільки мені здається, що ця нова фантазія є тільки... воєнна хитрість для першої. І нікуди ви не поїдете.
Мусташенко. Яка хитрість? Про що ви?
Круглик. Інна Василівна мені не вірить. Думає, що моя експедиція є біржову гра, хитрість. Ну що ж?
Інна. Ну, в кожному разі, спасибі, що приїхали. Сподіваюсь, ви в нас трошки поживете? Правда? Постривайте: я вам не забула — за все літо ні разу не приїхали до нас!
Круглик. І це була хитрість, Інно Василівно.
Інна. Напевно! (Встає). Ну, мої панове, я мушу вас на хвилинку покинути. Панасе, ти відправляєш почту сьогодні?
Мусташенко. Неодмінно. Коли маєш що, давай зараз же..
Інна. Моментально! (Іде в дім. До Люди). А вам на сонце пора, панно Людо!
Мусташенко. А так-так, панно Людо! Пора на сонечко! Га?.. Дозвольте бути вашим кавалером. (Подає їй руку).
Люда. Ой, те мені сонце! Я вже спеклась, як перепічка. (Іде).
Мусташенко. Нічого, нічого, треба. Здоров я насамперед. (До Круглика). Я зараз, Юрку! Відправлю почту.
Круглик. Прошу, прошу! Будьте, як дома.
Люда (тихо йдучи). А чого вчора не вийшов? Вийдеш сьогодні?
Мусташенко. Не можна було, не можна було,— за нами слідкують.
Л ю д а. А сьогодні вийдеш? Як вийдеш — лежатиму на сонці; не вийдеш — піду купатись. Вийдеш?
Мусташенко. Тихо-тихо, на нас дивляться.
Люда. А вийдеш, вийдеш?
Мусташенко. Вийду. (Голосно). Ну, от, лягайте й печіться. (Помагає лягти в шезлонг, що стоїть праворуч біля тераси). От Гак... Ну, от. Лежіть.
Люда (тихо). Гляди ж! Я буду ждати!
Мусташенко (тихо). Добре, добре. (Йде в дім).
Марія Андріївна (перемиваючи посуд, тихо). Бачили, як із жінкою...
Круглик (тим же голосом). І вже не ховають її вагітності?