— Ви бачили його альбоми?
— Які альбоми?
— Вони зберігаються в його бібліотеці в Тетбері. Голуба сап'янова оправа, золоте тиснення, ініціали, дати. Альбоми газетних вирізок з часів його юридичної практики. Репортажі "Тайме" і таке інше. Кожна дрібничка. Навіть вирізки з місцевої газетки про благодійні базари і ще бозна-що.
— Хіба це щось незвичайне?
— Цим більше займаються актори. Або письменники. їх переслідує непереборне бажання знати... що їх визнають.
— Далі.
— А насправді це від страху. Перед невдачею, перед невідомістю. Та тільки письменники й актори — більшість із них — можуть жити майбутнім, плекати вічний оптимізм. Наступна книжка буде шедевром. Наступна роль викличе сенсацію.— Дівчина підвела погляд на Дженінгса — сповнений переконаності й водночас оцінюючий.— З другого боку, кожен з них живе у відверто цинічному світі. Ніхто не вірить чужій репутації, а надто високій. В певному розумінні, так навіть і здоровіше. Проте він був не такий. Консерватори ставляться до успіху дуже серйозно, визначають точно. Ніяких знижок. Він мусить забезпечити собі суспільне становище. Статус. Чини. Гроші. А місць нагорі надто мало. Треба стати прем'єр-міністром,
знаменитим юристом або мультимільйонером. Інакше — катастрофа.— Помовчавши хвилину, дівчина вела далі: — Згадайте Івліна Во. Жахливий торі і сноб. Але він мав гострий розум, був дуже дотепний. Уявіть собі іншого на його місці, людину зовсім не таку обмежену, якою вона здається, але без тих запобіжних клапанів, що їх мав Івлін Во. Ні тобі блискучих книжок, ні католицизму, ні дотепності. Не п'є, не дозволяє собі ніяких вибриків у приватному житті.
— Тобто такого, як тисячі інших?
— Не зовсім. Адже він зважився на те, на що не зважились тисячі інших. Отже, він страждав набагато більше, ніж вони. Почувався невдахою, людиною, що потрапила в пастку. Довкола все стандартне, пристосоване до свого середовища, тож йому ще й доводилося вдавати із себе щасливого. Ніяких творчих здібностей, Пітер казав мені. Навіть адвокат із нього вийшов такий собі: вузький спеціаліст, не більше. А коло його культурних інтересів! Якось він сказав мені, що цікавиться історичними біографіями, життєписами видатних людей. А ще й театром щиро захоплювався. Мені відомо все це, бо більше нам і розмовляти не було про що. Захоплювався Уїнстоном Черчіллем — найбільшим лицеміром з них усіх.
В сум'ятті думок сержантові пригадався спогад міс Парсонс: у сорок п'ятому році Філдінґ мало не проголосував за лейбористів. Зрештою, одне одному не суперечить. Він сказав:
— Ну, і що ж...
— Далі він усе більше й більше почуває себе другорядним героєм поганої книжки. Навіть власний син зневажає його. Отже, він — слухняний автомат, верхнє коліщатко у фальшивому механізмі. З вигляду — мало не на вершині успіху, а перед самим собою — жалюгідна маріонетка.
Її палець виводив на столі невидимі візерунки: квадрат, коло з точкою в центрі. А сержантові було цікаво, чи має вона на собі що-небудь під сукнею. Він уявляв, як вона сидить у нього на колінах, обхопивши його руками за шию, як завдає солодких мук, як він міцно стискає її в своїх обіймах. Закохатися — значить раптом відчути те, чого ніколи не відчував з іншою.
— Та одного дня він збагнув, як можна зупинити це гниття і покласти край своїм стражданням. І водночас досягти своєрідного безсмертя.
— Зникнути?
-Люди ніколи не забувають незбагненного. Таємниця — найдовговічніша річ на світі.— Вона підняла пальчик, що малював візерунки, від стола й піднесла вгору.— За умови, що вона назавжди залишиться нерозгаданою. Якби натрапили на його слід, знайшли його, все б розпалося. Вія знову зайняв би своє місце в книжці, автор знову взявся б до роботи. Нервовий розлад. Божевілля. Що завгодно.
Дженінгс відчув якесь зрушення. Добуті раніше окремі докази почали зливатися в одне ціле, і тепер слухати дівчину означало те саме, що й розуміти її. Дзенькіт посуду, гамір голосів, задушлива спека — все це кудись відступило. Лише один сумнів не давав йому спокою, але сержант намагався не відволікатись.
— Отже, його нема й не буде?
— Як бога,— усміхнулася дівчина.
— Як ви сказали?
— У теологів є таке поняття: Deus absconditus, тобто бог незримий, зниклий. Нема його — і нема. Ось чому він і не забутий.
Він знову пригадав розмову з міс Парсонс.
— Ви маєте на увазі, що він наклав на себе руки?
— Готова закластися па що завгодно. Він підняв і опустив очі.
— А цей ваш автор — у нього і цей варіант розроблений?
— Навіщо вам деталі? Я пропоную роз'яснення.
Сержант помовчав, потім перехопив її погляд.
— На жаль, мене хвилюють саме деталі. Вона примружилась.
— Тоді черга ваша. Таким займається ваше відомство.
— Ми вже обмірковували це з усіх боків. Нехай він міг кинутися з нічного порома в Ла-Манш. Ми перевіряли. Пороми переповнені, на палубі юрми людей. Ніякої можливості.
— Даремно ви його так недооцінюєте. Він би зміркував, що це надто великий ризик: помітять.
— Приватні човни не зникали. Теж перевіряли. Дівчина зиркнула на сержанта з-під брів: лукаво, по-змовницькому — і відразу ж скромно опустила очі.
— Я могла б вам назвати підходяще водоймище. І вельми приватне.
— Де?
— В лісі за Тетбері-Хол. Його називають озером. Це просто великий ставок. Але, кажуть, дуже глибокий.
— Як він міг би дістатись туди непоміченим?
— Місцевість довкола Тетбері йому добре знайома. Він володіє там великими угіддями; полює. Вибратися з Лондона — і не знайдеш.
— А решта відстані? Як він вибрався?
— Може, переодягнувся, щоб його не впізнали? Таксі навряд би взяв. І в поїзд не сів би. Може, автобусом?
— Пересадок до біса.
— А він не поспішав. Йому не можна було з'являтися поблизу від свого дому, поки не споночіє. Може, зійшов на зупинці раніше за кілька миль? А потім навпростець? Він любив прогулятися пішки.
— Треба ж було якось утопитися. І щось важке мати при собі, щоб тіло не випливло.
— Скористався чимось надувним? Матрацом? Автомобільною шиною? А потім, коли відплив досить далеко від берега, випустив повітря...
— Ви мені якісь жахи розказуєте.
Вона посміхнулася і, відкинувшись назад, склала руки на колінах. Потім підвела очі на Дженінгса й недбало кинула: