РОЗДIЛ III
Цирк. Несподiвана зустрiч. Таємничий дiдусь Чак розповiдає менi про
своє дитинство у антракт.
Я сидiв у майже порожньому притемненому залi й дивився, як унiформiсти пiд наглядом дядечка у довгому халатi натягують над ареною сiтку, готуючи друге вiддiлення. У другому вiддiленнi виступали повiтрянi гiмнасти. I дядечко в халатi був їхнiм керiвником. Я вже це знав. Виходити в фойє менi не хотiлося. Дивитись, як усi їдять морозиво або цукерки,— тiльки дратувати себе. Що там казати, звичайно, менi хотiлося морозива, але... усi грошi я вже витратив на квитки.
Я сидiв i ковтав слину.
I раптом ззаду, з-за моєї спини простяглася рука з порцiєю морозива.
— Будь ласка!
Вiд несподiванки я аж пiдскочив. Повернув голову.
Надi мною схилився дiдусь у сiрому светрi. Старенький, весь зморшкуватий, з такими ж голубими, як у мого дiда Грицька, очима.
— Будь ласка! — повторив вiн, усмiхаючись.
— Ой! Що ви! Не треба! Дякую! — знiтивсь я.
— Ну, не ображай мене. Я ж вiд щирого серця.— Дiдусь присiв на вiльне мiсце бiля мене.— Я ж бачу, тобi хочеться. I менi хочеться почастувати тебе й познайомитися з тобою. Ну, будь ласка!
Дiдусь був зовсiм лисий, тiльки брови мав густi й кошлатi. I з-пiд них свiтилися веселi голубi очi. А над верхньою губою праворуч була велика родимка.
Отими веселими очима i тiєю родимкою вiн так нагадав менi мого дiда Грицька. Тiльки в дiда Грицька родимка була менша i на лiвiй щоцi, ближче до носа.
I так вiн якось щиро мене пригощав, що я не став далi вiдмовлятись i взяв морозиво.
— Дякую! Тiльки нащо було...
— Та ж кажу, познайомитися хочу,— лагiдно усмiхнувся дiдусь.Зацiкавив ти мене. Я тебе помiтив. I вчора ти був. I сьогоднi на другiй виставi пiдряд. I сам. Без батькiв, без нiкого. I щоразу смiєшся й радiєш, наче вперше бачиш.
— А ви...— Я затнувся.— Ви що.. теж часто ходите? Чи працюєте тут?
— Нi. Не працюю. Я вже, брат, нiде не працюю, на пенсiї. За вiсiмдесят менi.
— Та ну! А я б вам бiльше сiмдесяти, як дiдовi моєму, не дав нiколи.
Справдi, у потертих джинсах, у светрi, вiн зовсiм не виглядав таким старим.
— Дякую! Дякую! — засмiявся дiдусь.— Якщо так, то це тiльки завдяки цирку. Цирк, брат,— це велике диво! Та я думаю, тебе не треба агiтувати. Ти любиш цирк так, як i я.
— Люблю,— признавсь я.
— I, мабуть, мрiєш стати артистом цирку. Найпевнiше, клоуном.
Я почервонiв.
— Та не соромся. Це, брат...— вiн зробив широкий жест i хотiв iще щось сказати, але тут пiдiйшла жiнка з маленьким хлопчиком, на мiсцi якої вiн сидiв, i дiдусь рвучко пiдвiвся:
— Пробачте, будь ласка! — i, звертаючись до мене, сказав: — Ти пiсля закiнчення одразу не тiкай. Добре? Я у сусiдньому секторi сиджу. Побалакаємо
— Гаразд,— хитнув я головою, поспiшаючи доїсти морозиво Вже продзвенiв третiй дзвоник, погасло свiтло, i прожектори освiтили форганг (я вже знав, що так називається завiса, з-за якої виходять на арену артисти).
У другому вiддiленнi я весь час думав про дивного дiдуся. Хто вiн такий? Чого це раптом вирiшив познайомитися зi мною? Що йому вiд мене треба?
I хоч усе це було загадково, тривоги я не вiдчував. Дiдусь був менi симпатичний.
Коли вистава закiнчилась, я лишився на мiсцi, чекаючи його. Проштовхуючись мiж людей, вiн швидко пiдiйшов, майже пiдбiг до мене.
— Ну, ходiмо, ходiмо, я трохи проведу тебе. Спасибi, що не втiк.
Ми вийшли з цирку i пiшли вгору по бульвару Шевченка.
— Ну, давай знайомитися. Як тебе звати?
— Стьопа. А... вас?
— А мене Всеволод Мстиславович. Мабуть, i не вимовиш одразу. Але ти називай мене, як усi,— Чак. Це моє прiзвище. Мене усе життя всi на прiзвище називали. Бо прiзвище коротке, а iм'я та по батьковi довге й важке. I я звик. Ти в Києвi недавно, правда?
— Недавно,— признавсь я. I, дивна рiч, раптом менi самому захотiлося розказати йому про себе. От бувають такi люди, яким чогось хочеться вiдкритися, розказати про себе. Чак був саме таким. Хвилин за десять вiн уже знав про мене все.
— Ти гарний хлопець.— Чак поклав руку менi на плече.— Я не помилився в тобi. I недаремно менi захотiлось познайомитися з тобою. ТИ нагадав менi далеке моє дитинство, коли я вперше захопився цирком, i одну загадку, яку я так i не змiг розгадати протягом усього мого життя. Зараз я такий старий, що боюсь, не зможу вже сам цього зробити. Ти б не хотiв допомогти менi?
— Я? А я хiба зможу?
— Гадаю, що так. Iнакше я не звернувся б до тебе.
— Тодi звичайно! Я згоден. Що може бути цiкавiшого, нiж розгадування загадок?! Я готовий, Хоч зараз.
— Нi. Зараз уже пiзно. Тобi треба додому. Ти без обiду вже другу виставу дивишся. А от завтра... Пiсля школи. Коли зробиш уроки. Зможеш прийти до цирку?
— Авжеж. Годинi... годинi о третiй.
— Ну, о третiй, може, ти не встигнеш. Давай о четвертiй. Я тебе чекатиму бiля цирку. Домовились?
— Домовились.
— Бувай здоровий, Стьопо!
— До побачення, Чак!
Ми попрощалися на Бессарабцi. Вiн пiшов назад. А я побiг на п'ятнадцятий тролейбус.
Я був збуджений, наче в моєму життi вiдбулося щось дуже значне й важливе.
Тiєї ночi снилося менi рiдне село. Левада, на нiй кiнь, бiлий-бiлий як снiг. А на конi дiд Грицько, молодий, кучерявий, у клоунському костюмi. Кудись мене кличе i таємничо пiдморгує. I менi радiсно, i я бiжу йому назустрiч легко-легко, ледь торкаючись землi.
З отим радiсним настроєм я й прокинувся. Вiдразу згадав Чака i нашу сьогоднiшню зустрiч.
У школi нiхто мене сьогоднi чогось не дражнив, не дзижчав мухою, не гавкав. I п'ятiрку я одержав з лiтератури. I двадцять копiйок на вулицi знайшов. Усе складалося напрочуд добре. Я навiть трошечки збентежився — чи не готує менi доля якоїсь капостi. Так же завжди буває: коли надто вже везе, доля тобi зненацька пiднiжку — раз! — i ти прямiсiнько носом у калюжу.
Може, обдурив мене Чак — не прийде. Чи захворiв, може... Такий же старенький! I я його бiльше не побачу. I нiколи не дiзнаюся про оту велику загадку, якої вiн не мiг розгадати впродовж усього свого життя. I вже здавалося менi, що тепер мов власне життя без тiєї загадки втратить увесь сенс.
Серце моє калатало в грудях, як шкiльний дзвоник, коли я наближався до цирку.
Прийде чи не прийде?