З гори курним вибоїстим узвозом спускалися пiдводи, йшли богомольцi.
Чак шкандибав мовчки, спираючись на березову палицю, i нiчим не вiдрiзнявся вiд сотень таких же жебракiв у латаних свитках, у постолах, з палицями i торбинками. Довгенько пiднiмалися ми на гору.
Та от проминули i Андрiївську церкву, i знайомий уже менi Михайлiвський монастир.
За монастирем дорога пiшла вниз, у дикий, порослий кущами яр. Подорожнiх поменшало.
Вибравши час, коли поряд нiкого не було, Чак сказав, показуючи праворуч:
— Хрещатий яр. Майбутнiй наш Хрещатик. А ондо Козине болото, тут тепер площа Жовтневої Революцiї.
Я дивився на глухий, порослий чагарником i деревами яр, по дну якого в'юнився струмок, на порослий комишем заболочений ставок i не мiг повiрити, що це тi мiсця, де тепер пролягав красень Хрещатик i святкова площа.
— Власне, Київ тодi не був суцiльним мiстом, — сказав Чак.— Було тодi три окремих мiста: Подiл, Гора (або Верхнє мiсто) i Печерськ. З Хрещатого яру дорога знову пiшла вгору.
Ми йшли повз Царський сад (нинi Першотравневий), у глибинi якого над урвищем вимальовувалися витонченi контури щойно побудованого Царського палацу за проектом того ж таки Растреллi, який будував Андрiївську церкву.
— Це ще дерев'яний палац, —сказав Чак.— У дев'ятнадцятому сторiччi вiн згорить, i його вiдбудують заново вже з каменю за проектом архiтектора Маєвського. А он "Арсенал". — Де? — здивовано закрутив я головою.
— Та он, бачиш, робiтники землю копають, — усмiхнувся Чак.— Ото ж закладка "Арсеналу". Старого. Що проти Лаври.
— А-а, правильно! — згадав я.— Це ж тепер якраз 1764 рiк, коли був закладений "Арсенал". Екскурсовод казала... От не знав я, що побачу, як закладають славний київський "Арсенал".
Заблищала на сонцi золотоглава тiльки-но збудована лаврська дзвiниця, наче осяваючи з майже стометрової висоти своєї все навколо. Богомольцiв стало траплятися по дорозi дедалi бiльше. А бiля святих ворiт з Троїцькою надбрамною церквою вже юрмилося їх без лiку. З усiєї Росiї сходилися сюди прочани. Кого тут тiльки не було: i дiдусi рiзного вiку, i баби з малими дiтьми, i калiки перехожi з костурами, на милицях, на вiзочках... Все бiльше люд убогий, знеможений, обдертий. Та от бiля ворiт спинилася лакована, з вензелями карета, запряжена чотирма баскими гривастими кiньми. Скочив з зап'яток лакей у бiлiй перуцi, хвацько розчинив дверцята i трохи не на руках винiс в карети огрядну, всю в мереживах i оборках паню. Осiняючи себе хрестом, прочимчикувала паня крiзь браму за лакеєм, який розштовхував перед нею простий люд.
— От що, Стьопо, — тихо сказав менi Чак.— Тут ти менi трохи мусиш допомогти. Я й сам, звичайно, шукатиму, але й ти, користуючись перевагами своїми, пошукай Сковороду гарненько. Портрет його бачив i пам'ятник бачив, мусиш упiзнати. — Авжеж! Упiзнаю! — бадьоро сказав я.
— Тут у Сковороди багато давнiх знайомих, i родич його тут Iустин, отже, не серед прочан вони з Ковалинським, а в якiйсь келiї, мабуть, чи в печерах.
— Найду, — сказав я, знявся й полетiв по територiї Лаври, в усi вiкна зазираючи.
Та не в колiях я знайшов їх i не в печерах, а на цвинтарi, бiля церкви Рiздва Богородицi, що аж на краю Лаври, над Дальнiми печерами. Оточений кiлькома огрядними поважними ченцями у чорних ризах, у чорних клобуках з хрестами, вiн стояв, стрункий, високий, пострижений за спудейським звичаєм "у кружок" (хоч йому вже було за сорок), довговидий, з тонким носом i легкою усмiшкою на стулених устах, стояв i задумано дивився у синi днiпровськi далi. Поряд стояв свiтлоокий кучерявий юнак i не зводив з нього захопленого погляду.
Видно, ченцi тiльки-но показували Сковородi та його супутниковi новобудову — дзвiницю на Дальнiх, печерах.
Один з ченцiв, пишнобородий, благовидий, обняв Сковороду за плечi i, надаючи своєму голосу якнайбiльшої щиростi, мовив:
— Досить блукати по свiту! Час уже й до гаванi пристати, нам вiдомi таланти твої, свята Лавра прийме тебе, аки мати своє чадо, ти будеш стовп церкви i прикраса обителi. Очi Сковороди враз спалахнули.
— Ах, преподобнi! — з жаром сказав вiн.— Я стовпотворiння примножувати собою не хочу. Досить i вас, стовпiв, у храмi божому. Ченцi ображено, перезирнулися, а, Сковорода вiв далi:
— Риза, риза! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зачарувала! Свiт ловить людей рiзними тенетами, накриваючи їх багатством, славою, знайомством, покровительством, зиском, розвагами i святинею, але всiх нещасливiшi тенета останнi...
Ченцi змiнилися на лицi, почувши такi слова, розгублено затупцяли, але тут ударив дзвiн, скликаючи на молитву, i, скориставшися з цього, вони мовчки захрестилися i, не сказавши нi слова, один за одним подибали до церкви. Сковорода й Ковалинський лишились удвох
— Ходiмо, друже, униз до Днiпра, — сказав Григорiй Савич.— Там вiльнiше дихається. Я щодуху полетiв шукати Чака. Менi пощастило. Вiн був недалеко, бiля святої криницi.
Я пiдлетiв до нього i, захлинаючись, швидко розповiв про усе, що сталося, i про те, куди пiшов Сковорода з Ковалинським. Ми заквапилися вниз до Днiпра.
Недалеко вiд берега стояло кiлька здвоєних барж, мiж яких крутилися млиновi колеса. Це були, як пояснив менi Чак, млини-сукновальнi київських купцiв. Через тi млини у ченцiв з купцями була свара. Ченцi твердили, що млини створюють течiю, яка пiдмиває лаврський берег. I богомiльна iмператриця Єлизавета видала навiть указ про переведення сукновалень на другий берег, але указ так i не був виконаний.
Сковорода i Ковалинський, про щось розмовляючи, йшли берегом у бiк Видубицького монастиря.
Чак, хоч i поспiшав, наздогнати їх не здужав. Не мiг же вiн бiгти бiгом.
Та от вони пiдiйшли до води, сiли край берега. I замовкли, поринувши кожен у свої думки.
Спокiйний о цiй порi Днiпро котив повз них свої хвилi, а Сковорода замрiяно дивився на хвилi й усмiхався. Про що вiн думав?
Про те, що чає так само спливає, як цi хвилi... I що, знаючи це, кожен мусить встигнути зробити те, заради чого вiн живе на свiтi. А робити кожен мусить лише те, що може i на що здатен. I не братися за справи, природою йому не данi.
Чи, може, про те думав вiн, що таке щастя?.. Кожен прагне щастя, але рiдко хто по-справжньому буває щасливий. Бо прагне, мабуть, не того, що може дати йому щастя... Чак уже пiдiйшов i стояв, не наважуючись заговорити. Раптом Чак повернувся i швидко пiшов геть.