— Вдача така, дурню. Легка вдача. Легко менi вiд тiєї моєї вдачi й важко водночас. Бачиш, живу, як злидень.
— А чого ж люди балакають? Даремно нiколи не стануть балакати!
— Чого балакають? Гаразд, скажу. Предок мiй, кажуть (е така сiмейна легенда), який жив отут на Куренiвцi, запорiзький козак Тимоха Смiян, нiбито справдi знав секрет весел-зiлля, смiх-трави. Недарма й прiзвище, мовляв, таке було — Смiян. Може, не без нього i той знаменитий лист запорожцiв турецькому султану писався. Та жив вiн за часiв Богдана Хмельницького й Iвана Сiрка. У сiмнадцятому сторiччi. Може, збiгаєш до нього, поспитаєш? Хи-хи-хи-хи...
— Дурите ви мене, дiду... Просто не хочете вiдкрити секрет. Я вам заплачу. Нате ось.— Рудий Август шарпнув з кишенi папушу асигнацiй.Заплачу! Скiльки хочете?
— От бачиш,— засмiявся старий.— А ти казав: "Якi грошi?" Ну от що. Забирай оте паскудство i сам забирайся. Через тебе в хатi дихати нiчим стало. Ху!..
Дiд Хихиня нахилився, бридливо узяв Рудого Августа, як погане цуценя, пiдняв i понiс на витягнутих руках до дверей. Штовхнув ним дверi, перенiс через порiг i обережно поклав на землю.
Стрiпнув бридливо руками i весело засмiявся.
Я глянув на Рудого Августа — до чого жалюгiдний: котелок в'їхав на очi, холошi штанiв закотилися, i з-пiд них визирали худi, бiлi, помережанi синiми жилками ноги.
Стоячи навкарачки, вiн i справдi був як побитий пес.
Раптом вiн схлипнув:
— Я... за цi грошi вбивцею, може, став, а ви...
I враз, мов па пружинах, пiдхопився з землi (все-таки вiн був циркач!) i кинувсь до дiда. В руках у нього блиснув нiж.
Та дiд з несподiваною для свого вiку спритнiстю перехопив його руку, скрутив так, що аж хруснуло, — нiж випав на землю.
I знову Рудий Август стояв навколiшки перед дiдом, скривлений, перекособочений вiд болю й страху.
А дiд спокiйно дивився па нього й зневажливо смiявся:
— А ти й справдi вбивця. Тiльки жалюгiдний. Убивця-невдаха. Треба б менi було тебе розчавити, як блощицю. Бо ти ж мене вбити хотiв. Але я гидую. Одне тiльки скажу,— усмiшка враз зiйшла з його носатого й губатого обличчя, i воно стало страшним,— геть з Києва! Щоб i духу твого смердючого не було! Ото тебе вiдпускаю i даю пiвгодини. Наймай конi й скачи свiт за очi! Я нащадок запорожцiв. А козаки слiв на вiтер не кидали. Киш!
Вiн повернув Рудого Августа до себе спиною i хвицнув його своєю здоровенною босою ногою у спину. Рудий Август одразу кинувся бiгти.
А вслiд йому котилося дiдове веселе:
— Хи-хи-хи-хи!...
Я чогось подумав, що це, може, була остання реприза Рудого Августа, останнiй смiх, який вiн викликав у глядача.
Тепер зрозумiло, чого так несподiвано й загадково зник Рудий Август, не сказавши нiчого нiкому, навiть речей своїх не забравши.
Страх перед дiдовою помстою погнав його з Києва. Грошi вiн мав, i це його врятувало. В цирку вiн уже не виступав. Зайнявся комерцiєю аж у Сибiру. Став власником ювелiрних магазинiв, а потiм... Та хiба мiг знати Хихиня, ким стане Рудий Август потiм?
Старий Хихиня пересмiявся, сплюнув i почав поратися бiля квiтiв, високий, кощавий, могутнiй, як та стара груша, що пiдносилася над його куренем.
I, поливаючи квiти, дiд весело наспiвував:
Ой вже чумак дочумакувався, Продав штани та й у боки взявся.
Ще й награвав собi на сопiлцi, яку тримав однiєю рукою.
Вiн менi дуже подобався, цей старий Хихиня.
I хоч був вiн зовнi зовсiм не схожий на мого дiда Грицька, щось у них було спiльне — однiєї вони були вдачi. I усмiшка в них однаково промiнилася зморшками вiд очей.
Я з нiжнiстю дивився на старого Хихиню, розумiючи, що зараз, мабуть, доведеться розлучитися з ним i нiколи я його бiльше не побачу. Так менi не хотiлося розлучатися! Так хотiлося хоч словом перекинутися з ним.
Я пiдлетiв до Чака, який усе ще ховався за кущем дерези, i розказав йому те, що вiдбулося в хатi, що говорив дiд про свого предка Тимоху Смiяна.
Чак уважно вислухав, задумався.
— Скажiть, а можна, я трохи побалакаю з дiдом Хихинею? — спитав я.Однак доведеться, мабуть, повертатися нам зараз назад у свiй час. Можна?
— Ну що ж... Давай. Ходiмо,— рiшуче сказав Чак.
Я вiдчув, як налилося вагою моє тiло, вiдчув ногами земну твердь i одразу ж дряпонувся об дерезу.
В очах старого Хихинi вiдбилося здивування, коли вiн побачив нас.
— Здрастуйте, дiду! — хрипким вiд хвилювання голосом сказав я.Здорово ви отого Рудого Августа... Так йому й треба.
— А!.. Здоров, хлопцi! — кумедно роззявив губатого рота дiд.— Ви що з неба впали? Як це я вас не вгледiв?
— Майже,— весело сказав я.— 3 тисяча дев'ятсот вiсiмдесят другого року ми.
— А-а... ясно,— усмiхнувся дiд.— А чого це вам аж на сiмдесят рокiв назад скаконути закортiло?
— Так отож та сама смiх-трава нас цiкавить. Весел-зiлля.
— I вас теж. Ага.
— Скажiть, а ви правду говорили Рудому Августу чи тiльки так, щоб одчепитися?
— Про що?
— Ну, про те, що не знаєте секрету смiх-трави, про предка свого Тимоху Смiяна, який нiбито знав той секрет.
— А ви чули?
— Я — нi,— сказав Чак.— А вiн чув. Вiн невидимий був.
— Ага. Ясно. Якщо невидимий, тодi мiг.
— Так що? Правду ви говорили чи...
— Правду. Я взагалi не брешу нiколи i брехунiв не люблю. Тому й вам повiрив. Бо вiдчуваю чогось, що не брешете.
— Не брешемо,— якомога серйознiше Сказав я.
— То тепер ви скажiть, як там у вас у вiсiмдесят другому?
— Гарно. Тiльки... урокiв багато задають.
— Ясно. Урокiв у всi часи багато задають. А цар який? Ян зветься?
— Нема нiякого царя. Микола Другий — то ж останнiй росiйський цар.
— Та ну!
— Точно! Через п'ять же рокiв, у сiмнадцятому, революцiя гряне. I царя скинуть. А потiм i помiщикiв та капiталiстiв. Народна влада буде, радянська.
— Ех! Хотiлося б хоч одним оком глянути!— То глянете обома. П'ять рокiв не так уже й довго.
— Та старий я, все-таки шiстдесят сьомий уже.
— Ну то й що? — озвався Чак.— Менi оно вiсiмдесят два.
— Диви, як сохранилися,— уїдливо примружився Хихиня, оглядаючи хлоп'ячу Чанову статуру у гiмназичнiй формi.
— Та ви не дивiться на них зараз,— вступивсь я.— Зараз їм дванадцять, як i менi. Бо це ж сiмдесят рокiв тому. А мене зовсiм нема. Тому я й невидимий був. А це я матерiалiзувався, щоб з вами побалакати. Спецiально. От iще трошечки побалакаєм i зникнемо.