Я не бачив його тридцять рокiв. Навiть не думав, що вiн ще живий. Але то був вiн. Роки змiнили його. Вiн став наче менший, полисiв, в нього була борода, але я впiзнав його...
Та все-таки в серце закрався сумнiв: а що, як я помиляюся? Скiльки ж рокiв минуло! I, хоч iшов на завдання, я не мiг пройти мимо. Вiн якраз закiнчив свою "виставу". В шапку посипалися дрiбнi грошi. Вiн мовчки кивав, дякуючи... От зараз вiн пiднiметься i зникне, може, назавжди.
I я вiдважився...
— Тереза...— сказав я тихо. Проте вiн почув. Вiн повернув голову i зустрiвся зi мною поглядом. Кiлька секунд ми дивилися один одному у вiчi. Вiн напружено згадував (я ж був тодi дванадцятирiчним хлопчиком, а тепер менi було сорок два), i враз зморшки на його чолi розгладилися, обличчя освiтилося усмiшкою — вiн згадав, вiн упiзнав мене. Безперечно, це був П'ер. Це був Стороженко.
— А...— радiсно почав вiн.
I раптом... Вiн з'явився так несподiвано, цей здоровенний полiцай у чорнiй формi з сiрими обшлагами, наче з-пiд землi.
— Вставай!-рвонув вiн за плече Стороженка.— Вставай! Ну!
Стороженко розгублено глянув на полiцая, потiм на мене.
— Що? За що?
— Там розберуться! Ходiмо! Ну!
Стороженко знову розгублено глянув на мене, шукаючи пiдтримки i захисту (по всьому видно було, що вiн щиро не знав за собою вини i не розумiв, чого його забирають).
Але... У мене у в'язанцi були листiвки. А за кiлька метрiв стояла зв'язкова. Вона теж могла виказати себе, якщо б мене затримав полiцай. Я не мав права ризикувати.
Я одвернувся i, удаючи, наче не знайомий з ним, пiшов геть. Менi здавалося, що спину менi пропiкає його вражено-докiрливий погляд. Одiйшовши, я обернувся. Полiцай запихав Стороженка у чорний "опель-капiтан", що стояв на розi, бiля кiнотеатру. Бiльше я вже нiколи не бачив Стороженка. I все життя пекло менi пiд серцем вiд згадки про нього, про те, що вiн помер, думаючи, нiби я просто злякався i, рятуючи власну шкуру, навiть не спробував заступитися за нього, видерти його з полiцаєвих рук.
— Стьопо, скажи, коли б ми зараз перенеслися у той день, ти змiг би поїхати разом з ним i, вибравши момент, розказати йому про все? — Чак дивився на мене благальне i водночас якось винувато.
— Ну звичайно! Звичайно! Як ви можете сумнiватися? — палко сказав я.
— Але тобi, може, доведеться побачити таке, що i в кошмарному снi не насниться...— Чак тяжко зiтхнув.— Фашисти — це фашисти...
Мороз пробiг у мене поза шкiрою, але я вiдповiв:
— Ви ж самi казали, що небезпеки для мого життя бути не може. А якщо так, то... Пiонери-герої у моєму вiцi вершили справжнi подвиги, головою накладали, а тут... Нiчого! Не хвилюйтесь!
— Ну, спасибi тобi! — Чак узяв мене за руку.— Тодi...
Я вже почав звикати до цього раптового дзвону в головi, хвилинного затьмарення i переходу в iнший часовий вимiр.
...Чак стояв передi мною, однiєю рукою тримаючи за руку мене, а в другiй круглу, скручену дротом в'язанку дров — молодий, як на свої сорок рокiв, пiдтягнутий, мускулястий, хоч i з неголеним втомленим обличчям (мабуть, розвантажував уночi вагони) .
В усiх людей на базарi обличчя були якiсь сiрi, виснаженi Та й увесь колiр базару був сiро-чорний, без яскравих кольорових плям, наче зображення чорно-бiлого телевiзора.
Вiн був наче i той, що я вже бачив, дореволюцiйний базар, i не той. Залiзної церкви не було. На її мiсцi великий круглий фонтан без води.
I базар малолюдний, убогий. Майже весь вiн складався з "барахолки", з розкладки, ще жалюгiднiшої, нiж навiть ота, дореволюцiйна. I зовсiм мало було тих, що торгували продуктами. Там десь стояв дядько з пiвмiшечком картоплi, там бабуся з зеленню...
А он тiтка стоїть бiля вiдра, замотаного ватяною ковдрою. Коли пiдходить покупець, тiтка одхиляє ковдру, знiмає кришку i дiстає з паруючого вiдра чорний пирiжок з горохом. I покупець одразу жадiбно впивається зубами в пирiжок. Чак потiм сказав, що тi пирiжки можна було їсти лише гарячими. Коли вони хололи, то ставали твердi, як камiнь,— не вгризеш. Борошно було наполовину з висiвками, наполовину з домiшками якоїсь потерухи з каштанiв i ще чогось.
— Єсть сигарети "Лiванте"! Єсть сигарети "Гунiя"! "Гонвед", "Симфонiя", "Юно"! Пара п'ять! Пара три! — вигукував бiла фонтана хлопчик мого вiку, тримаючи перед собою лоток з сигаретами i продаючи їх поштучно. Але покупцiв майже не було. Та й покупцями назвати їх було важко. Вони не стiльки купували, скiльки мiнялися. В час окупацiї, як сказав менi потiм Чак, поняття "купувати" витiснило поняття "мiняти". Мiняли на базарах, ходили мiняти у села. За пiанiно можна було вимiняти два мiшки картоплi. Але про все те я почув вiд Чака пiзнiше.
А зараз нiколи було роздивлятися. Бо полiцай уже вiв Стороженка на рiг до кiнотеатру, де стояв чорний "опель-капiтан".
Я полетiв за ними.
Я тiльки встиг побачити афiшу на стовпi бiля кiнотеатру; "Нова комедiя з популярним актором Тео Лiнгеном — "Зрадливий Екегарт".
"Невже зараз хтось ходить на тi комедiї?" — з подивом подумав я.
— Але чим я завинив? Що сталося? — вже вкотре питав Стороженко в полiцая.
— Iди-йди! Не розмовляй! Iди! — штовхав його полiцай. Заднi дверцята машини розчинилися. Полiцай штовхнув Стороженка всередину, хряснув дверцятами i, схилившись до есесiвця в темних окулярах, що сидiв за кермом, козирнув. Есесiвець ледь помiтно кивнув, i машина рушила. Полiцай лишився на тротуарi.
Машина розвернулась i поїхала по бульвару Шевченка вгору.
Я летiв поруч з машиною, зазираючи всередину.
Есесiвець за кермом був уже лiтнiй, з сивими вусиками. Бiльше в машинi не було нiкого.
Крiзь вiкно я бачив, що Стороженко на задньому сидiннi щось говорить, питає.
Есесiвець нiчого не вiдповiдав. Мабуть, вiн не розумiв української мови.
Машина проїхала повз Володимирський собор попiд Ботанiчним садом. Там, де Ботанiчний сад уже закiнчувався i починалась лiкарня, бiля огорожi побачив я свiжу могилу з березовим хрестом i табличкою, на якiй був напис нiмецькою мовою.
"О! — подумав я.— Дiє пiдпiлля!"
У глибинi за лiкарнею чорними проваллями вiкон жахно дивився згорiлий Київський унiверситет.
Машина звернула лiворуч i поїхала по Володимирськiй.