– Моабдара вбито? – вигукнув Задіґ. – А що сталося з царицею Астартою?
– Не знаю нічого, – обізвався Арбогад, – знаю тільки, що Моабдар збожеволів і що його вбито, що у Вавилоні великий заколот, що всю імперію зруйновано, що там можна добре поживитися і, щодо мене, я цим чудесно користуюся.
– Але цариця, – сказав Задіґ, – як ваша ласка, чи не знаєте ви хоч щось про її долю?
– Мені говорили про якогось князя гірканського, – обізвався той, – може, вона перебуває поміж його коханок, якщо, звісно, її не вбито під час сутичок; але мене більше цікавить здобич, ніж плітки. Під час моїх нападів я забрав багато жінок, та не залишив жодної; я дорого продавав їх, якщо вони були гарні, не допитуючись, хто вони такі. Адже купують не ранги: негарна цариця не знайде на себе покупця; може, я й продав Астарту, може, вона померла; мені це байдуже, я гадаю, що вас теж не повинне це турбувати. – Говорячи це, він так завзято пив і так плутав усі думки, що Задіґ так нічого й не зрозумів.
Він сидів засмучений, пригнічений, непорушний. Арбогад усе пив, розповідав байки, без кінця повторював, що він найщасливіший з усіх людей, умовляючи й Задіґа стати таким самим щасливим, як є він. Нарешті, потроху приспаний винними парами, він заснув спокійним сном. Для Задіґа ніч минула в страшному хвилюванні. "Як! – думав він. – Цар збожеволів! Його вбито! Я не можу втриматися, щоб не плакати за ним. Імперію зруйновано, а цей розбійник щасливий. О доле, доле! Грабіжник щасливий, а та, кого природа створила найприємнішою, може, жахливо загинула чи живе в становищі, гіршому за смерть. О Астарто, що сталося з вами?"
Вдосвіта він розпитував усіх, кого зустрічав у замку, але ніхто йому не відповів: усі були заклопотані, вночі було здобуто нові перемоги, й тепер розподіляли здобич. Усе, чого міг він добитися в цьому метушливому замішанні, це дозволу виїхати. Він, не гаючись, скористався з нього, ще більше, ніж будь-коли, заглиблений у свої сумні міркування.
Задіґ їхав занепокоєний, стурбований, з розумом, цілком захопленим нещасною Астартою, вавилонським царем, вірним його Кадором, щасливим розбійником Арбогадом, отою примхливою жінкою, яку вавилонці викрали на кордоні Єгипту, – одне слово, всіма перешкодами й злигоднями, яких він зазнав.
Розділ сімнадцятий
Рибалка
За кілька миль від Арбогадового замку він опинився на березі невеличкої річки, все оплакуючи свою долю й уважаючи себе за зразок нещастя.
Він побачив на березі рибалку, що лежав, насилу тримаючи в безсилій руці рибальські тенета, які, здавалось, забув закинути, і звівши очі до неба.
– Безумовно, я найнещасливіший з усіх людей! – говорив рибалка. – На погляд усього світу я був найуславленіший продавець вершкового сиру у Вавилоні, і от я збанкрутував. У мене була найкраща дружина, яку тільки може мати чоловік, і от мене зраджено. Мені лишилася мізерна хатина, і от я бачив, як її спалено і знищено. Оселившися в халупі, не маю я інших засобів, як рибальство, і от я не спіймав жодної риби. О, мої тенета! Я вже не кидатиму вас у воду, я сам кинуся туди!
Промовляючи ці слова, він підвівся й підійшов з виглядом людини, що має кинутись у воду й укоротити собі віку.
"Що це? – сказав собі Задіґ. – Отже, є люди такі самі нещасливі, як і я?" Палке бажання врятувати рибалці життя було таке саме швидке, як і це міркування. Він підбіг до нього, спинив, розпитав його з виглядом привітним і заспокійливим. Гадають, що кожен завжди почуває себе менше нещасним, коли він не один, але, за Зороастром, це не від злобливості, а з потреби: тоді-бо відчувають прихильність до нещасного, як до собі подібного. Радість якоїсь щасливої людини буде образою, але двоє нещасних, немов двоє слабких деревець, що, спираючись одне на одне, протистоять бурі.
– Чому скоряєтеся ви своєму нещастю? – спитав Задіґ у рибалки.
– Тому, – відповів той, – що я не маю засобів. Я був одним із найповажніших у селі Дерібак, поблизу Вавилона, і з допомогою дружини я робив найкращі вершкові сири для імперії. Цариця Астарта й відомий міністр Задіґ дуже любили їх. У їх доми я постачив шістсот сирів. Одного дня я пішов до міста по гроші; прийшовши до Вавилона, я дізнався, що цариця й Задіґ зникли. Я побіг до пана Задіґа, якого ніколи не бачив, там я застав лучників великої ради, які, запасшися царським папером, законно грабували і палили його будинок. Я побіг до кухні цариці; там одні кухарі казали, що вона померла, інші – що вона втекла, але всі запевняли мене, що не заплатять за мої сири. Я пішов з дружиною до пана Оркана, одного з моїх клієнтів, ми просили в нього захисту в нашій недолі. Щодо підтримки дружини – він згодився, мені – відмовив. Вона була біліша за ті вершкові сири, з яких почалося моє лихо, спалахи гірського пурпуру[113] не були такі блискучі, як рум'янець, що заливав цю білість: через це Оркан затримав її, а мене вигнав зі свого дому. Я написав своїй дружині повного розпачу листа. Вона сказала подавцеві: "Ах! ах! Так, я знаю чоловіка, що пише це мені, я чула про нього: кажуть, що він робить чудесні вершкові сири; нехай мені принесуть їх, і нехай йому заплатять". У своїй журбі я хотів звернутися до правосуддя. У мене залишилося шість золотих унцій: дві унції треба було віддати законникові, з яким я радився, дві прокуророві, що взяв мою справу, дві секретареві першого судді. Коли я все це зробив, справа моя ще не почалася, а я вже витратив більше грошей, ніж того варті і мої сири, й моя дружина. Я повернувся до мого села, маючи намір продати хату, щоб повернути дружину. Хата моя коштувала добрих шістдесят золотих унцій, але всі бачили, що я збіднів і мушу продавати. Перший, до кого я звернувся, запропонував мені тридцять унцій, другий двадцять, а третій десять. Я вже ладен був сторгуватися, такий я був засліплений, коли гірканський князь пішов на Вавилон, знищуючи все на своєму шляху; мою хату спочатку пограбували, а потім спалили. Втративши отак гроші, дружину й хату, я оселився в цьому краю, де ви мене й бачите, і спробував існувати з рибальства. Та риби сміються з мене, як і люди; я нічого не ловлю, помираю з голоду, і, коли б не ви, високий пораднику, я вже помер би в річці.