– Саме про це я й подумала. Адже вони тепер живуть у Дилмауті?
– Саме там. Дилмаут, вулиця Сі-Перейд, чотирнадцять.
– Я подумала, що позаяк доктор Гейдок рекомендував мені трохи пожити на узбережжі моря, то я могла б поїхати туди. Їхнє прізвище Сондерс, чи не так?
– Так. Це чудова думка, Джейн. Ти нічого кращого не могла б придумати. Місіс Сондерс догляне за тобою, а що тепер кінець сезону, то вони будуть раді прийняти тебе й візьмуть недорого. Завдяки добрій кухні та морському повітрю ти швидко оклигаєш.
– Дякую тобі, Доллі, – сказала міс Марпл. – Сподіваюся, так і буде.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Гра в детективів
I
– Де, ти думаєш, лежало тіло? – запитав Джайлз. – Тут?
Він і Ґвенда стояли в холі Дому-на-Горі. Вони приїхали сюди вчора, пізно ввечері, і Джайлз був тепер охоплений справжнім мисливським азартом. Він утішався цим розслідуванням, наче малий хлопчик новою іграшкою.
– Та десь там, – сказала Ґвенда. Вона трохи піднялася сходами й подивилася згори критичним поглядом. – Атож, я думаю, воно лежало саме там.
– Повзи вниз, – сказав Джайлз. – Адже тобі років три не більше.
Ґвенда слухняно поповзла вниз.
– Ти не могла бачити чоловіка, який промовив ті слова?
– Не пригадую, щоб я його бачила. Він, мабуть, стояв трохи далі, атож – там. Я бачила лише його величезні лапи.
– Лапи? – здивовано перепитав Джайлз.
– То були справді лапи. Сірі лапи – не людські.
– Що ти вигадуєш, Ґвендо. Це ж не було вбивство на вулиці Морг. Люди не мають лап.
– Але він мав лапи.
Джайлз із сумнівом подивився на неї.
– Ти, певно, вигадала це потім.
– А тобі не здається, що я взагалі усе вигадала? – повільно проказала Ґвенда. – Ти знаєш, Джайлзе, я вже багато міркувала про це. Мені здається імовірнішим, що вся та подія була сном. І чом би справді їй не бути сном? Я могла дитиною побачити такий сон і дуже злякатися, а потім запам'ятати його надовго. Тобі не здається, що це дуже ймовірне пояснення? Адже ніхто в Дилмауті не має найменшого уявлення про те, що тут хтось когось убив або хтось раптово помер чи зник, і взагалі ніхто не пам'ятає нічого дивного й незвичайного про цей дім.
Тепер Джайлз здавався малим хлопчиком іншого різновиду – хлопчиком, у якого відібрали його нову іграшку.
– Мабуть, і справді твоє видіння могло бути лише жахливим сном, – неохоче зізнався він.
А тоді раптом обличчя йому проясніло.
– Ні, – сказав він. – Я в це не вірю. Тобі, звичайно, могли наснитися мавпячі лапи і хтось мертвий, але хай мене чорти візьмуть, якщо тобі могла приснитися та цитата з п'єси "Герцогиня д'Амальфі".
– Я могла почути її від когось, а потім вона мені приснилася.
– Не думаю, щоб дитина була спроможна на це. Так могло статися тільки в тому випадку, якщо ти почула її за обставин глибокого потрясіння – а в такому разі ми знову повертаємося туди, де були. Стривай-но, я все зрозумів. Це лапи тобі приснилися. Ти побачила труп і почула слова, і ти була перелякана, а потім тобі наснився кошмарний сон, і в тому сні були мавпячі лапи – можливо, ти дуже боялася мавп.
У погляді Ґвенди був сумнів, а проте вона повільно мовила:
– Думаю, могло бути й так…
– Я хотів би, щоб ти пригадала більше… Спускайся сюди, у хол. Заплющ очі. Думай… Тобі більше нічого не пригадалося?
– Ні, не пригадалося, Джайлзе… Що більше я думаю, то далі все це відходить… Тобто я починаю тепер сумніватися, чи я взагалі щось бачила. Можливо, того вечора в театрі я просто пережила тимчасове затьмарення свідомості або щось таке.
– Ні. До того затьмарення свідомості щось спричинилося. Міс Марпл теж так думає. А що ти скажеш про "Гелену"? Безперечно, ти щось пам'ятаєш про Гелену.
– Я нічого не пам'ятаю. Тільки ім'я.
– Можливо навіть, ти його перекрутила.
– Ні, я нічого не перекрутила. То була Гелена.
Ґвенда здавалася впертою й переконаною.
– Але якщо ти так певна, що то була Гелена, то мусиш щось знати про неї, – слушно припустив Джайлз. – Ти знала її добре? Вона тут мешкала? Чи лише приїхала сюди в гості?
– Я тобі сказала, що не знаю.
Ґвенда почала здаватися напруженою й роздратованою.
Джайлз спробував інший підхід.
– А кого ще ти могла б пригадати? Свого батька?
– Ні. Тобто я не знаю. Я, звичайно, щодня бачила його фотографію. Тітка Елісон мала звичку казати мені: "Це твій тато". Але я не пам'ятаю, щоб він був тут, у цьому будинку.
– А ти не могла б пригадати якихось слуг, няньок абощо?
– Ні, ні. Чим напруженіше я намагаюся когось пригадати, тим більше все перетворюється на білу пляму. Те, що я знаю, перебуває десь на самому дні моєї підсвідомості – як намагання підійти до цих дверей. Я не пригадала, що там були двері. Можливо, якщо ти перестанеш так наполегливо мене сіпати, Джайлзе, я зможу пригадати щось іще. Але свідомі спроби пригадати щось приречені на невдачу. Це було так давно.
– Я не думаю, що вони приречені на повну невдачу – навіть стара міс Марпл так не думає.
– Вона не підказала нам, що тут можна було б зробити, – промовила Ґвенда. – Але я певна, якісь ідеї в неї були, я це зрозуміла з того, як блищали її очі. Цікаво, що вона робила б на нашому місці?
– Навряд чи вона придумала б щось таке, чого ми не могли б придумати, – розважливо сказав Джайлз. – Нам слід припинити снувати спекулятивні здогади, Ґвендо, і спробувати систематично розглянути відомі нам факти. Я вже дещо зробив – переглянув у парафіяльному реєстрі списки смертей. Серед небіжчиків немає жінки на ім'я Гелена відповідного віку. Власне, за той період, який я переглянув, узагалі не померла жодна з Гелен, за винятком такої собі Гелени Паґ, віком дев'яносто чотири роки. Тепер ми повинні вигадати якийсь інший практичний підхід. Якщо твій батько та, імовірно, твоя мачуха мешкали в цьому домі, то вони мусили або купити його, або взяти в оренду.
– Як розповів мені садівник Фостер, до Генґрейвів цим будинком володіли люди на прізвище Елворті, а до них – місіс Фіндейсон. Більше ніхто.
– Твій батько міг купити його й жити в ньому протягом дуже короткого часу, а потім він його продав. Але, думаю, більш імовірно, що він винаймав його – можливо, узяв в оренду разом із меблями. Якщо так, то наш найбільший шанс у тому, щоб опитати агентів із нерухомого майна.