Вона урвала його:
– О, я вас розумію. Справді бувають випадки, коли до цього треба поставитися як до обов'язку – коли в убивстві звинувачують невинну людину, або кілька інших людей перебувають під підозрою, або небезпечний злочинець гуляє на волі й може вбити когось іще. Але ви повинні усвідомлювати собі, що вбивство, про яке ми з вами говоримо, своєю великою часткою перебуває в минулому. Мабуть, ніхто й не знав, що то було вбивство, – бо інакше ви почули б про нього від свого старого садівника або від коюсь іншого, вбивство завжди вважають цікавою новиною, навіть якщо воно скоєне дуже давно. Ні, певно, того тіла якось позбулися й ні в кого не виникло найменшої підозри. Ви впевнені, ви справді впевнені в тому, що все це варто розкопувати?
– Міс Марпл, ви говорите так, ніби ви й справді дуже занепокоєні! – вигукнула Ґвенда,
– Так, я справді занепокоєна, моя люба. Ви обоє дуже милі й чарівні молоді люди (якщо ви дозволите мені так сказати). Ви щойно одружилися й щасливі бути вкупі. Не починайте, я вас дуже прошу, докопуватися до речей, які можуть – як би мені це висловити? – засмутити вас і завдати вам болю.
Ґвенда подивилася на неї широко розплющеними очима.
– Ви думаєте про щось цілком конкретне, на щось натякаєте? На що саме?
– Я ні на що не натякаю, моя люба. Я лише раджу вам (бо я довго жила на світі і знаю, якою поганою може бути людська природа) не ворушити давній мурашник. Атож, це вам моя порада: не ворушіть давній мурашник.
– Але йдеться зовсім не про те, щоб розворушити дав ній мурашник, – у голосі Джайлза з'явилися нові нотки, нотки суворої переконаності. – Дім-на-Горі – це наш дім, дім Ґвенди і мій дім, і хтось був убитий у ньому або так нам здається. Я не можу знати, що в моєму домі хтось когось убив, і не намагатися розкрити цю таємницю, навіть якщо вбивство було скоєне вісімнадцять років тому!
Міс Марпл зітхнула.
– Пробачте мені, – сказала вона. – Мабуть, більшість молодих і розумних людей поставилися б до цієї ситуації саме так. Я навіть симпатизую вам і захоплююся вами через це. Але мені хотілося б, – о, як би мені хотілося! – щоб ви цього не робили.
II
Наступного дня в селі Сент-Мері-Мід швидко поширилася чутка, що міс Марпл повернулася додому. Її бачили на головній вулиці Гай-стріт об одинадцятій годині. Вона заходила в дім вікарія за десять хвилин до дванадцятої. Пополудні три найбільші в селі пліткарки відвідали її й вислухали її враження про столичне життя, а віддавши цю данину чемності, самі розповіли їй про гострі суперечки, які точаться довкола ятки, де торгуватимуть виробами місцевих вишивальниць на святковому ярмарку, а також про те, де розташувати намет, у якому подаватимуть чай.
Надвечір того ж таки дня міс Марпл, як звичайно, бачили в її саду, але цього разу вона зосередила значно більше уваги на прополюванні бур'янів, аніж на діяльності сусідів. Вона була неуважною під час своєї скромної вечері й майже не слухала натхненну розповідь своєї маленької служниці Евелін про походеньки місцевого аптекаря. Наступного дня вона все ще була неуважною, й один або двоє людей, серед них і дружина вікарія, звернули на це увагу. Того вечора міс Марпл сказала, що почувається не дуже добре, і лягла спати рано. Наступного ранку вона послала Евелін по доктора Гейдока.
Доктор Гейдок багато років був лікарем, другом і союзником міс Марпл. Він вислухав розповідь про симптоми її нездужання, оглянув її, а тоді відхилився на спинку стільця й помахав стетоскопом.
– Як на жінку вашого віку, – сказав він, – і попри ваш тендітний вигляд, що тільки вводить в оману, ви перебуваєте в надзвичайно доброму стані здоров'я.
– Я знаю, що загальний стан мого здоров'я цілком задовільний, – сказала міс Марпл. – Але, мушу зізнатися, я трохи перевтомилася й почуваюся дещо виснаженою.
– Ви блукали надто багато. Не лягали спати допізна в Лондоні.
– Ви маєте слушність. Сьогодні Лондон і справді здається мені надто стомливим. І повітря там не з найкращих. Не те, що свіже повітря на узбережжі моря.
– Зате повітря тут, у Сент-Мері-Мід, приємне й свіже.
– Але воно часто тут буває вологим і задушливим. Воно, знаєте, не збадьорює.
Доктор Гейдок подивився на неї з проблиском цікавості.
– Я пришлю вам тонік, – сказав він тоном люб'язної послужливості.
– Дякую вам, докторе. Істонський сироп мені завжди допомагає.
– Я не маю потреби в тому, щоб ви диктували мені мої рецепти, жінко.
– Я подумала, можливо, мені варто змінити повітря…
Міс Марпл запитливо дивилася на нього своїми наївними синіми очима.
– Вас тут щойно не було три тижні.
– Я знаю. Але я була в Лондоні, де атмосфера нервова, як вам відомо. А потім поїхала на північ – у промислову зону. Це було не морське повітря, яке освіжає й бадьорить.
Доктор Гейдок спакував свою сумку. Потім обернувся з усмішкою.
– Я готовий вислухати, чому ви по мене послали, – сказав він. – Ви тільки скажіть мені, чого ви хочете, і я це повторю за вами. Ви хочете послатися на мою професійну думку, що вам потрібне свіже морське повітря…
– Я знала, ви мене зрозумієте, – вдячно промовила міс Марпл.
– Морське повітря – справді чудова річ. Тож негайно вирушайте до Істбурна, бо інакше ваше здоров'я може різко погіршитися.
– В Істбурні, я думаю, надто холодно. Там зовсім мало рослинності, як вам відомо.
– У такому разі Бурнемаут або острів Вайта.
Міс Марпл підморгнула йому.
– Мені завжди здавалося, що малі містечка набагато приємніші.
Доктор Гейдок знову опустився на стілець.
– Ви розбудили мою цікавість. То яке містечко на узбережжі ви пропонуєте?
– Я думала про Дилмаут.
– Досить миле містечко. Щоправда, глухе й малоцікаве. То чому ви обрали Дилмаут?
Протягом хвилини або двох міс Марпл мовчала. Її погляд знову став стурбованим. Вона сказала:
– Якби одного дня ви випадково зіткнулися з фактом, який указував би на те, що багато років тому – дев'ятнадцять або двадцять – було скоєне вбивство. Той факт був би відомий лише вам, ніхто раніше про це не повідомляв і ніхто нічого не підозрював. Що ви зробили б?
– Убивство в ретроспективі, так?
– Достоту так.
– Нікого не засудили несправедливо? Ніхто не постраждав унаслідок того вбивства?