Тоді ж Павло довідався про друге Надіїне горе — вона втратила чоловіка. І тут також побачив сліди революційної діяльності своєї пушкарнянської виховательки.
— Оксана Петрівна була ентузіастом нашої організації, — розповідала Сигида. — Коли почалися масові арешти, треба було добре заховати друкарню. Довго міркували, підшукуючи безпечне місце. Оксана Петрівна порадила перенести друкарню до мене, вважаючи, що моя хата на далекій околиці міста не приверне уваги жандармерії. Я погодилась. Вночі принесли друкарню, а з нею залишилися два чоловіки — Пилип Оржих та Яким Сигида. Оржих раніш сидів у тюрмі і був на оці в поліції. Він міг заходити тільки вночі. А треба ж бути комусь постійно при друкарні. Яким служив діловодом у міському суді і вважався поза підозрою, отож організація й закріпила його за друкарнею.
Оксана Петрівна — витівниця на всі руки. Щоб пустити туман у зірке око поліції, вона підказала зіграти уявне весілля між мною та Якимом. Не буде, мовляв, підозри. Ми повінчалися, і він перейшов до мене. Жили як сусіди. Ні я, ні він, правду казати, не думали про шлюб, бо, крім роботи по організації, нас нічого не зв'язувало.
А потім сталося так, що подружились, навіть покохали одне одного, і шлюб став не тільки юридичним, але й фактичним... Згодом Якима забрали в солдати, але він служив у Таганрозі і часто приходив додому допомагати нам. Робота кипіла. Ми друкували листівки й розповсюджували їх у Таганрозі, по селах. Та якось, перед самими вакаціями, до мене прибігла Оксана Петрівна. Була схвильована, рішуча, наче приготувалася до бою. Сказала. що декого з наших арештовано, що жандармерія переривши все місто, розшукує друкарню. Прибігши додому, я застала в хаті жандармів. Вони вже знайшли друкарню і чекали на мене. Заарештований був і Яким. А потім допити — нудні, морочливі, тяжкі. Ну, я ще трималась, а Яким скоро заслаб. Надто переживав, коли на суді нам силкувалися пришити тероризм. Виявилось, Оржих понаховував у нішах нашого погреба багато динаміту, який уже після арешту було знайдено. За цей динаміт нас найбільше мучили. За нього ж загинув і Яким.
— Загинув?!
— Так, — журно кивнула головою. — Був він у мене кволенький та ще й дуже вразливий. Дізнавшись про вчинок Оржиха, трохи не збожеволів. А коли почув, що за вироком нас розлучають — мене на Кару, а його на Сахалін, — то й зовсім стерявся. До Сахаліну не дійшов, бідний, помер дорогою.
— Звідки ви знаєте?
— На тому тижні сказав мені бутирський конвоїр, який супроводжував Якима на Сахалін. Недалеко ніби й од'їхали від Москви. Здавши Якимове тіло на одному з етапних пунктів, сам повернув назад...
14
Етапна команда, не дивлячись на накази конвоїрів, сповільнює крок. Розтягнена по вузькій дорозі, яка в'юниться між поруділими від спеки смужками нив, вона нагадує безладну ватагу. Прапорщик, що їде попереду, час від часу зупиняє коня, незграбно обертає в сідлі своє опецькувате тіло, жолобком прикладає ліву руку до брів і, вдивляючись у бурий хвіст ватаги, зло стискає держак нагая
— Ей, дармоїди! — зривається на писклявих нотах його голос. — Чого панькаєтеся з ними? Да-ва-ай! Да-ва-ай!
Переполохані начальницьким окриком, конвоїри люто острожать зіпрілих коней, вихоплюють з піхов блискучі шаблі і налітають прямо на знеможених людей.
— Чого заснув? Не гайся!
— Не казися, — чути з хвоста ватаги.
— Встигнеш. Яка плата, така й робота, — кидає інший голос з голови ватаги.
Конвоїри крутять головами сюди-туди, смикають повіддя, аж коні дибляться, але не можуть помітити зухвальців. Вони супляться й стискають зуби. Та їх люті погляди мало допомагають. Оберігаючи босі ноги від кінських копит, арештанти на час змикають, наче стискують, ватагу, але згодом вона знову розтягується й рідшає.
Людей мучить втома і спрага. Надто мордуються діти. Вони щохвилини просять води, скаржаться, що болять ноженята, схлипують, і над ватагою не змовкає розпачливий лемент. Він ще більше, ніж спека і втома, гнітить дорослих. Чоловіки, щоб зменшити горе матерів, давно понав'ючували на себе їх торби з етапним пайком, позабирали на руки дітей, підбадьорюють жінок добрим словом, хоч і самі ледве волочать ноги.
— Ой боже, боже милосердний. Анахтеми прокляті. Дали б хоч перепочити. Бодай вам добра не було, — спалахує відчайдушний жіночий зойк і згасає в густій задусі червневого дня.
А зовсім недалеко від дороги зеленіє й дихає прохолодою безмежний ліс. Він вабить очі, кличе до себе Етапники поглядають на нього й болісно зітхають. Звернути б туди, та прапорщик, наче на глум, веде їх суголовкою, де від шаленої спеки давно вигорів спориш.
Павло йде у хвості ватаги. Вже скоро місяць, як покинув московську пересильну тюрму. Відтоді довелося плентати різними дорогами, з різними етапними партіями. А вчора, вже пізно ввечері, його та ще десяток чоловіків прилучили до цієї партії.
Зранку, як тільки рушили, придивлявся, сподіваючись побачити знайомого. Але скоро переконався — всі йому невідомі. Тоді занурився у власні думки і йде, огорнений тими думками, наче каламутною водою.
Поволі переставляє ноги, залишаючи босий слід у гарячому поросі, а думи, як хвилі, наринають і непомітно тануть у золотому мареві дорогих кіс. Надія, Надія... Де ти зараз? Що з тобою? Як же так трапилось? Чому не подала звістки? Чи доведеться коли зустрітися?
А німе марево хитається, як полум'я, і заливає душу невтішною журбою.
— Пити, — чує жалібний дитячий плач у голові ватаги.
Відриває очі від сивої, розпеченої дороги і ніби виринає з каламутного водограю нерозважних дум. Той дитячий плач, що переходить у вереск, врізується в серце, збуджує пригаслі болі.
Павло повертає голову і бачить: поруч нього худенький, з довгими сивими вусами чоловічок кістлявими руками стискує гичку мішка, що сповз уже з плечей. Він силкується підтягнути мішок, однак шкарубкі пальці не слухають Піт градом котиться по зораному зморшками чолу старого.
Чоловік, щоб не відстати, підстрибує, але безладно плутає, як учаділий, ногами і, здається, ось-ось впаде.
— Дайте допоможу, — простягає Павло руку.
— Спасибі, — чоловік здивовано зорить прямо в очі Грабовському, віддаючи мішок. — Спасибі, — квапливо повторює — Зовсім підсікся. Нема сили. А тут ще ця маруда причепилася. Тьху, — махає руками, прискорено дихаючи.