Щонеділі навідують його Михайло та Марія. І тоді він щасливий, тоді йому легко й радісно: слухаючи рідні дзвінкі голосочки, забуває і брудну та холодну камеру, і напосідливих пацюків, і глухий щем у грудях, і все на світі.
От і сьогодні прийшли, повернувшись після різдвяних вакацій з Пушкарного. Радіють, що застали брата, викладають подарунки від матері, Олександри та шурина, щебечуть, переказуючи слобожанські новини.
— За хату вже розплатилися. Григорій прикупив ще півдесятини землі, отам за вигоном, думає весною ярою пшеницею засіяти.
— Матвія Колупая за великі хабарі вигнали з поліції, а він, повернувшись додому, вижив Любинського і сам паламарює при Обухівському. Обидва не протверезюються і ночують у монопольці.
— Тихін також був дома, передав тобі привіт.
— Як він учиться?
— Гарно.
— Мати озута й одягнута?
— У тому, що ще ти купив на зароблені в Трутовського гроші. Збиралася разом з нами їхати до тебе, та простудила ноги і захворіла. Казала, вичунявши, зразу ж приїде. Не знаєш, коли тебе відправлятимуть?
— Прокурор судової палати передав начальникові арештантських рот: якнайскоріше.
— Куди?
— Мабуть, у Сибір.
— На скільки?
— Не знаю. Моїм товаришам дали по п'ять-десять років. Цього ж треба сподіватися й мені.
— Десять років, — тихо повторила Марія, і в її зіницях хитнувся тяжкий смуток. — Десять... Як у той Сибір дійти і стільки перегибіти? Аж страшно.
— Нічого страшного, сестричко, нема, — зітхнув Павло, — я уже звик. — І посміхнувся. — Ти з Михайлом тим часом закінчите науку, поодружуєтеся, надбаєте дітей, а я повернуся з ще більшою бородою, житиму біля вас, коли приймете, і няньчитиму небожат.
— Ат, іди ти, таке скажеш...
— Швидше повертайся, братику, — докинув Михайло, в якого теж уже засівалися вусенята. — На покуті посадимо тебе, не дамо пилинці впасти на твою дорогу голову.
10
Дороги, дороги!
Примхливі й незавбачені, як людські долі. Де ваш початок, де ваш кінець? Хто зміряв вашу далину? Хто збагнув ваше химерне, як юнацька фантазія, плетиво? Хто? Біжите, біжите ви, не знаючи куди, не відаючи за чим. Біжите наосліп. Гори і доли, ліси й степи, річки й проярки — все, все стелеться вам під ноги. І так — віками.
От дві ненароком зустрілися, посміхнулись одна одній мрійними очима, грайливо метнули вузькими стрічками, перестрибнули одна одну й помчали в різні боки, ховаючи; свої гінкі хребти між сніговими заметами. А чи зустрінетеся ще раз?
О-о-о .. Гора з горою не сходиться, а люди, а шляхи... Там, попереду, ви знову перетнете гнучкий стан своєї, такої ж, як і ви, плоскогрудої посестри і знову заховаєтесь між горбатими заметами, загубитесь у тумані часу й простору.
Аж душа холоне. І думки шматує далекий виднокіл.
Дороги...
А навколо, куди сягне око, поле та поле — широке, розлоге, встелене білою, аж сліпучою, ковдрою. Тільки де-не-де в тому безкрайньому полі тьмяніють, клубочаться, як густий дим, острівці лісів, бовваніють ожереди соломи, хитається торішнє бадилля…
Дороги. Тяжкі й незвідані. Скільки вже пройдено вас, а скільки ще попереду! Одна Сибір неісходима, казав поет...
Поле. Таке з дитинства миле! Орали, сіяли, баштан садили...
Батько, паламар, ходив за плугом, мати и Олеся саджали картоплю. Павло водив сліпого коня, наштовхуючи його до борозни...
Околиця великого міста солодко ніжиться в передранковому сні. Москва — столиця російських царів та імператорів. Приємно, кажуть люди, під теплими ковдрами. Не хочеться вставати, хай навіть гудки вже кличуть до праці.
Вулиці, тісні провулки, горбовини, виярки.
Десь і сонце, сяйнувши один раз своїм золотим чолом, пірнуло в сивогриві хмари.
— Агов! — зупинився жандарм і відсапнув усім тельбухатим черевом. — Гов! Звертай сюди!
Арештант, що йшов попереду, також зупинився, але не повертав туди, куди показував той. Мабуть, не второпав.
— Звертай, звертай-бо, — повторив жандарм-конвоїр, тикаючи кожушаною рукавицею на браму. — Це і є вона — Бутирка. Ну, як? Гарна? Чи не до смаку?
Арештант мовчки підступив до брами. Конвоїр довго шпортався коло хвіртки, шукаючи клямку, але, не знайшовши її, почав гамселити перемерзлими чобітьми в браму, збуджуючи похмуру ранкову тишу. Чийсь грубий голос невдоволено озвався за брамою.
— Не бурчи! Відчиняй! — гукнув і жандарм.
— Хто?
— Свої!
— Свої коней викрадають.
— Не патякай. Відчиняй. Діло є.
— Зараз! Діло в нього, — знову пробурчало за брамою. — Чого такий шпаркий? Квапишся, як попівна до шлюбу.
І затихло. Минуло доволі часу, а брама все німувала. Ще грюкнувши, жандарм пошкріб потилицю і почав набивати тютюном люльку з довгим цибухом.
— Скуштуй потерухи, — простягнув арештантові кисет. — Зігрієшся трохи. Домашній. Бакун. Сам сію, як каже моя Гапка, сам і споживаю, хай дасть бог здоровля. Бери.
— Спасибі Не палю.
— Збираєшся, мать, довго жити? Ну, роби як знаєш. Дивися тільки, щоб не прошпетився. Так мій дід, хай земля йому пером, збирався до ста літ доскочити. Не пив, не курив, за молодицями — ні. А в піст зовсім не їв. Як святий жив. І що ти думаєш? Кажуть, не доплентався неборак навіть до п'ятої чисниці. На дорозі преставився. Смерть — то вже діло, брат, у десниці божій, кому скільки на роду написано, то й маєш: або кусай, або лише дивися. Значить, не хочеш? Ну, не хоч, то як хоч. Я так уже, за звичкою...
Жандарм міцно затягнувся і зник на мить у сизій хмарці диму. По часі виринувши з неї, він вдоволено заворушив зарослими рудою щетиною вилицями.
— Стукайте ще, бо мене вже ноги не тримають, — попросив арештант. — Може, там знову позасинали.
— Та кат їх знає, — жандарм почухав потилицю, ліниво позіхнув і знову гримнув у браму. — Не квапся, парубче. Роздивляйся, щоб запам'ятав. Бо не встигнеш навіть оглянутися на задні колеса. Це тобі не в Ізюмі і не в Харкові. Тут, у Москві, вашого брата не тримають: раз-два, і ваших нєт. Так і знай. Надивляйся і начувайся. Щоб запам'яталося, значить.
Та арештант не слухав балачки жандарма, вкутаного в нову теплу бекешу. Його рідка, як решето, в кількох місцях залатана шинелина метляла полами на дошкульному вітрі, а задубілі коліна, наче від пропасниці, дрібно делькотали. Він тупцював на утрамбованому снігові, надсадно дихав у руки, але це не помагало. Чув, як від холоду і втоми йому туманиться в голові, на очі звільна насуваються повіки. Ноги кам'яніють, здається, й серце дубіє.