Забіліли сніги

Сторінка 7 з 166

Сиротюк Микола

— Антонов!

— Тутки.

— Боярко!

— Слабий.

— Грабовський!

— Є, — підвівсь Павло.

Не встиг він сісти, як заскиглив Матвій.

— Що з тобою, Ткаченко? — стривожився вчитель.

— Він мене би-ив...

— Хто?

— Грабовський. Називав мене й мого тата злодіями...

Обухівський побагрянів. На його товстій шиї тріпнулися жили. В маленьких колючих очах блимнули зелені вогники.

— Вийти! — вказав палицею на Павла.

Той виліз з-за парти.

— Сюди! — глухо стукнула палиця.

Павло ступив ще два кроки.

— Що ж ти, гайдамако, робиш, га?

І, не чекаючи відповіді, вгородив пальці у вихрясту чуприну.

7

Кузьма й Антін ледве живого привели Павла додому. Цілий тиждень лежав він хворий. Удень коло нього сиділи Олеся або Михайло, а ночами — мати. Натруджена, стомлена денною роботою, так і спала над сином. Перші дві ночі в нього тримався такий жар, що треба було раз у раз міняти на чолі мокрий рушник.

Уві сні Павло часто марив, кликав до себе Кармеля, Оксану Петрівну, проклинав Обухівського, махав руками, поривався бігти. Ксеня Григорівна притримувала худе тільце, хрестилася і беззвучно схлипувала, а коли син приходив до пам'яті, розказувала йому казки або співала пісень. Співала, втираючи гіркі сльози:

Ой вийду я на могилу,

Могила висока,

Подивлюся на долину,

Долина глибока.

А по тій долиноньці

Буйний вітер віє...

Ой, здається, не журюся,

Само серце мліє...

Приходила до хворого стара Одарка. Качала крашанку на голові, давала зілля-відвороту, тихо шамотіла:

Біг пес через овес — заросився,

Вибіг на дорогу — обтрусився.

Не було шкоди вівсові,

Не було лиха й псові...

Хай не буде слабості Павлові…

У середу трохи полегшало. Почав їсти хлопець і спокійніше спати. Лежав худий, марний, в очах — сум. Тільки іноді колисав Тишка:

Ой ходить сон коло вікон,

А дрімота коло плота.

Питається сон дрімоти:

Де будемо ночувати,

Кого будем сповивати?..

Якось надвечір, коли Павло крізь шибку милувався жоржинами, забіг Антін.

— А знаєш, — розповідав товариш, — Обухівський уже живе в Колупаїв. Прогнав Кузьму зі школи. Зараз у нас топить груби і замітає церковний сторож. А Матвій зовсім задер носа. Похваляється всім, що то його тато разом з попом вигнали Оксану Петрівну. Оксані Петрівні ніби вже не дадуть школи, бо вона проти царя. Чув я, Обухівський попував у Краснопіллі. Кажуть, бив людей прямо в церкві. П'яний навіть божу службу правив...

Павло слухав мовчки, не зводячи очей з квітів, позолочених сонячним промінням. Коли Антін вибалакався, запитав:

— Оксану Петрівну бачив?

— Авжеж. Сьогодні ходила до Кузьми у Старосілля. Просила помогти їй добратися в Охтирку, — зітхнув Антін. — Ми всі дома плакали...

— Коли їде?

— Завтра раненько. Дорога далека, поки дойдуть...

— Поїхати можна.

— А як поїхати, коли піп усім звелів у церкві не приймати Оксану Петрівну навіть у хату. Матвій нахвалявся: хто повезе її до міста, тому тато покаже, де раки зимують.

— І його слухають?

— Спробуй не послухати. Є такі, що повезли б, та не мають чим. Але нічого. Треба дибати лише до Рясного, а там можна знайти підводу. Ти підеш з нами?

Павло глянув на кущик жоржини — і радісний вогник блимнув у його очах.

— Звичайно. Гукніть мене.

Прокинувся рано-раненько. Марійка ще спала, Михайло бавив Тишка.

— А де мати й Олеся?

— Пішли в Старосілля панську картоплю копати, — відповів брат.

Павло підійшов до столу, дістав з-за образа Миколи-чудотворця згорнутий у дудочку аркуш червоного паперу. Взяв ножа і вийшов з хати. Надворі було свіжо і тихо-тихо. Край неба зашарівся.

Підступив до жоржин. Вмиті росою, квіти були напрочуд гарні. Йому навіть здалось, що вони привітно кивнули своїми голівками.

— Пробачте, це ж для вчительки, — тихо мовив.

Зрізав квіти, склав у букет і обгорнув його папером.

З вулиці долинуло:

— Па-а-вле!

— Іду-у-у!

— Жоржини? — здивувалися хлопці.

— Для Оксани Петрівни.

— Зрізав?

— Не всі. На насіння залишив.

Хлоп'ята взяли підтюпцем. Коли прибігли до хати, де після звільнення жила Оксана Петрівна, біля воріт уже стояв Кузьма Одновухий зі скринькою на плечах. Скоро з хати вийшла вчителька. Павло, ступивши назустріч їй, тремтячою рукою простягнув букет.

— Оксано Петрівно! Візьміть, — поглянув на товаришів, що півколом оточили його. — Ми так вас... — і затнувся, згубивши потрібні слова.

Учителька взяла квіти, обняла Павла.

— Спасибі вам, мої дорогі. — На її очах виступили сльози. — Це найдорожчий дарунок. Жоржини — мої улюблені квіти...

Рушили гурточком. Як проходили повз церкву, Павло побачив над брамою дві голови — нового попа та старого Колупая, але нічого не сказав і ближче підійшов до вчительки.

Ось і крайні хати слободи. Зупинились.

— Вам пора вертатися. О, я й забула, — брови Оксани Петрівни трохи нахмурились. — А чому ви не в школі сьогодні? Матимете від учителя.

— Не матимемо, — за всіх сказав Павло. — Ми його не боїмося. Я вже не піду до школи. Так і мама сказали. Оксано Петрівно, дозвольте нам пройти ще трохи, хоча б отуди, — показав на два дуби ген-ген при дорозі.

— Тільки не далі, добре?

Знову рушили. По хвилі вчителька запитала Павла:

— Чому не підеш у школу?

— Щоб знову побив? Я ненавиджу того патлатого, хай він провалиться!

— Павлику, Павлику, — журно похитала головою вчителька. — Хіба ж до школи ходять задля вчителя?

— Оксано Петрівно! — перебив Павло. — Скажіть, хто такі соціалісти? Ви бачили їх?

Учителька від подиву аж зупинилась. Глянула на Павла, на хлопчиків.

— Чому ти про це питаєш?

— Ну скажіть, бачили?

Вчителька довго мовчала. І сказала нарешті:

— Соціалісти — це ті люди, які хочуть, щоб народ краще жив. Аби ви не ходили босі й голодні...

— А де вони є? Багато їх?

— Вони є всюди, скрізь, — відповіла. — Їх, може, поки що й не дуже багато, але згодом...

Ось і два дуби. Хлопчики захвилювалися.

— Оксано Петрівно, — прохопився Антін. — А ви де вчителюватимете? Скажіть, ми влітку прийдемо до вас.

Учителька журно всміхнулась.

— Ні, любі мої, до мене не прийдете, бо їду я далеко звідси. Мене зовсім звільнили і не дають більше школи... Але це не біда, робота десь знайдеться... Ну, дорогі мої, гайда додому. Пообіцяйте мені добре вчитися. Обіцяєте?

— Обіцяємо!

8

Така довга й далека мандрівка випала Павлові вперше. Раніш ходив тільки в Старосілля. Там усе просто. Минеш сусідський город, скотишся похилим пагорбом у долину, перепливеш річку — і перед тобою зав'юниться кривульчаста стежка аж до хати дядька Кузьми. Нею, тією стежкою, можна йти геть напомацки, вдень і вночі. Не раз, повертаючись додому, навмисно зажмурювався або насував шапку на очі — і не збивався, навіть на крутих поворотах.