Зійдуться, дивись, посідають де попало, балу-балу, слово за словом... Кленуть свої злидні, скаржаться на подушне, на пана, що відбатував собі в обчества найкращу землю, а обчество вигнав на Чортову гору, де, окрім осоту та полину, нічого не росте. Радяться, як повернути свою земельку, та все чадять, аж хреста на сволоці не видно.
Хведір слухає, слухає, бувало, колись перепитає кого і наче олією підмастить мужицькі горлянки, а коли бачить, що вже втомилися, сам починає всяку всячину плескати. Розказує, як живуть мужики у його далекім краю, як вони не бояться панів, старост, і як справляють весілля, і як ховають покійників, і як жиють-розкошують паничі та панянки в місті. Мужики аж писки пороззявляють, бо умів складно говорити.
Якось у масляну неділю, коли зібралося багацько людей, Хведір сказав, що чув у городі, ніби сусідні села посилають ходаків до самісінького царя. Хтось запитав, чи не послати б і нам. Та кого ж пошлеш до столиці? Всі мужики неграмотні, а тут ще й весна не за горами — ось-ось вигулькне. Почали просити Хведора. Він довго огинався, скаржився, що болять ноги, що нема грошей. А коли пообіцяли обчеські грошики, зразу згодився.
У це діло, Павле, і мене дідько впхав. Ходив я до мужиків, збирав оті гроші, лагодив його, бусурмана, в дорогу. Було зібрано двадцять шість рублів і сімнадцять копійок. Хведір поцупив грошики та й подався з села.
Уже минуло три тижні посту, а наш ходак — анітелень про себе. Мужики стали подейкувати: пропала, мовляв, наша кривавиця! Оце так знайшли собі ходака! І почалося... Що не день, то й добридень у мою хату. Зійдуться, посідають, радяться, що далі робити. Скоро стали й на мене ремствувати. "Твій, кажуть, Кузьмо, комірник, от і одвічай за все. Мусиш знати, куди його лихий поніс". Та тю на вас, кажу, люди добрі. Звідки б це мені знати? Хіба я винен, що таке лихо причепилося?
А там настали весняні роботи, і люди забули про Хведора. Ніхто не приходив, бо й сам я не бував дома — дні і ночі шпортався в панській ріллі.
Аж у страсний четвер, коли вийшли з церкви, підходять до мене наші мужики і кажуть: "Знаєш, що ми надумали, Кузьмо? Либонь, того анцихриста вже й не буде, пропав, як собака в ярмарку. То ми так гадаємо, що треба забрати всі його лахи, які зосталися в хаті, та всяке там причандалля в камунії, продати і віддати людям гроші". Ну, то, кажу, дивіться, люди, діло ваше. Як знаєте, так і робіть. А коли ж, питаю, думаєте продавати? "На другий день паски, — відказують. — Щоб не каляти рук на перший день свята".
— І продали? — запитав Грабовський, аби прискорити розповідь.
— Не вспіли, — зітхнув Кузьма і змовк.
— Прийшов? — підганяв Грабовський. Але оповідач наче и не почув запитання.
Довго лежав мовчки, ніби скам'янілий, втупивши очі в тьмяні гудзики Павлової шинелі.
— Дядьку... — тихо нагадав про себе Грабовський. Кузьма не відгукнувся, навіть очі його не тріпнулись. Аж по довгому часі щось прохрипів. Годі було й розібрати, чи молився Кузьма, чи плакав, а чи, може, марилось йому якесь страхіття. В сутінках коливалося болісне зітхання, схоже на шарудіння сухого листя.
7
Минув день, другий. І третій доходив свого кінця. Якийсь марудний, засмучений, звільна кульгав до червонястого бескеття, що палало над далеким західним небокраєм.
А Кузьма все лежав. І не спав, та очей не розплющував. Тільки іноді ворушив пальцями правої руки, і Грабовський догадувався, чого він хоче. Брав казанок, трошки підводив недужого і напував холодним супом. Напоївши, обережно клав його голову на нари й тихо чекав, поки той засне.
То були найважчі хвилини. Побачивши в казанку суп, Павло відчував, що хоче їсти, щось нудке підкочувалося до грудей і немилосердно смоктало під ложечкою, а в рот напливала в'язка слина. Намагався й не дивитися на той суп.
Похапцем засував казанок під нари і починав ходити по камері. Тихо, сторожко, щоб не розбудити Кузьму. Так, здавалось, угамовувався голод, згасали пекучі болі в животі.
Уже який раз згадував, обдумував-передумував своє школярство, проводи Оксани Петрівни, строкування з Кузьмою. Тоді ставало якось ніби затишніше, на нього віяло рідною домівкою...
От вони їдуть по снопи. Він стоїть біля передньої крижівниці і поганяє довгим малахаєм круторогих, а Кузьма сидить позаду на дні гарби. Сидить і смокче цигарку, яка, зроблена з кукурудзяного хмелиння, скидається на голубець. Спочиває, бо ж коли під'їдуть до полукіпків на панському лану, йому буде робота.
Який він дужий був тоді, а який добрий, цей дядько Кузьма. Не дає, бувало, Павлові й за вила взятися, "Молодий ще, підірватися можеш". Сам подає снопи, а Павло вивершує хуру. Сам і скидає їх біля молотарки... А сміху ж було тоді, як перекинулися на Чортовій горі. І сміху, і гріха, доки знову склали снопи. Прикажчик мало не побив обох, бо ж панську пшеницю вимолотили, не довізши до току...
Жалів Кузьма Павла там, у строку, жалів, як рідного сина. Знав він покійного Павлового батька і добрим словом згадував його. "Душевний, — каже, — був Арсен і розумний. Такого паламаря зараз і з свічкою серед білого дня не знайдеш".
Іноді, по старій дружбі з Арсеном, Кузьма навідувався і в Пушкарне. Його рідне село Старосілля зовсім близенько від Пушкарного — рукою подати. Приходив з жінкою та маленькою дочкою. То-то ж було тоді вже радості і в старих, і в дітей. А на школу, в якій колись сторожував, завжди дивився похмуро. І на Колупаєву хату...
Павло згадує Федора. Він кілька днів вештався біля гармана. Такий, здавалось, простий, такий ввічливий, навіть до строкарів. Казав, уміє стригти, голити, псалтир читати і дітей вчити. Та до нього не так уже й прислухалися люди: кому потрібне оте гоління чи грамота, а псалтиря то й дяк прочитає — однак же й тому треба платити...
А потім, виявляється, прикинувся шевцем. Федір, Федір... Цирульник... Що він там наробив? Отож лихо, що не встиг розповісти дядько Кузьма.
Павло аж на лиці міниться, так йому кортить дізнатися, що накоїв Федір, чим кінчилося оте його ходакування до столиці, як потрапив до в'язниці Кузьма. Скоріше б вичуняв дядько, почути б...
Тривожні Павлові думки наче дійшли до недужого. Він поворухнувся, розплющив очі.