— Він, написали мені, давно в ізюмській зразковій. Дуже захворів на сухоти, а ліків ніяких не дають.
— Іроди скажені...
— Ніхто не отримав відповіді губернатора?
— Зволікає, христопродавець...
— Сергію, переглянув уже Шлоссера?
— Уранці закінчу і віддам тобі.
— Чому Павло мовчить?
— Очевидно, працює, не заважайте йому. Обіцяв завтра голосно почитати "Фауста" в оригіналі.
— Ми його зовсім замордуємо. Сьогодні читати Короленка, завтра — Гете, а післязавтра...
— Лідо, в тебе касторка знайдеться?
— Нащо вона тобі, Михайле?
— Хочу послати цареві-батюшці, доки він ще не спочив у бозі, як його блаженної пам'яті батечко... Кажуть, у нього з великого страху перед народовольцями об'явився сильний запор.
— Касторку можна замінити конопляною олією.
— Або поставити клізму, сконструйовану Кибальчичем...
— Йому міністри та губернатори попідлизують, то видужає...
— Ха-ха-ха...
У безладному гомоні враз наче бомба вибухнула:
— Годі!! Досить!!
В'язень глянув крізь вічко. Посеред коридора люто розмахував пістолетом начальник губернського жандармського управління Цугаловський, а обабіч нього тупцювали, мов на розпеченому вугіллі, перелякані вартові.
— Кайданники запеклі! Так службу несете?!
— Пане полковнику, ваше...
— Мовчать! Де Дзюба?
— У себе...
— Сюди! І Логвинова.
За мить перед Цугаловським стояли покрейдянілі наглядач та його заступник.
— Ну-у?! — гримнув полковник, ховаючи пістоль у кишеню. — Значить, керуєте, пильнуєте... Я безборонне пробрався сюди, ніхто мене не затримав, сторожа хропе... Майже дві години ходжу, слухаю, збожеволіти легко... Тут не тюрма, а справжнісінький клуб якобінців.
— Навіть гірше, — вставив Логвинов, пожираючи очима розчервоніле обличчя Цугаловського. — Я докладаю старання, намагаюсь, однак жодної підтримки не знаходжу.
— Не знаходите?.. — дивується Дзюба.
— Не знаходжу і кажу вам це відверто, бо інтереси корони... Ви дивитесь на цих непоправних буянів як на вчених і нешкідливих, ба й безгрішних молодиків, а їх потрібно так притиснути, щоб з них аж юшка потекла, щоб кожен, якщо виживе, сотому заказував.
— І вам не соромно? Знаю, ви справді хотіли б завести тут суцільний карцер, поробити молодих людей фізичними й моральними каліками, але ж у нас є інструкції, існують якісь норми, принципи...
— Замовчати? — перебив його високий жандармський начальник. — Принципи... Негайно передати всі справи заступникові. — І вже до Логвинова: — Якомога скоріше наведіть порядок, не панькайтесь...
— Готовий служити. Ваше довір'я... З цієї хвилини всі книжкові абонементи касую, групові прогулянки забороняю, побачення з рідними та знайомими дозволятиму лише декому і не більше одного разу на місяць, листи перечитую сам, за найменше порушення дисципліни — карцер. Я їх, запізнають...
— Отак і дійте. Наказ про ваше призначення отримаєте в понеділок.
І рушив до дверей. За ним навшпиньки побіг Логвинов. Дзюба докірливо глянув на варту, зітхнув і також вийшов.
Коридор на якийсь час занімів. Але згодом його таки прорвало. Марно вартові підбігали до вічок, вимагали й благали спокою.
— Усі чули тронну промову нового наглядача?
— Чули, чули!
— Держиморда!
— Євнух проклятий!
— Помпадур!
— Угрюм-Бурчеєв!
— Поскаржимося!
— Запротестуємо!
— Голодуватимемо!
* * *
Раптово підвищений по службі, Логвинов обіруч схопився за політичний коридор. Не довіряючи своїм помічникам, сам у ньому днював і ночував, не обминав без уваги кожної, навіть найнікчемнішої дрібниці: важенну в'язку ключів тримав у власній кишені, по кілька разів на добу заглядав у камери, перетрушував арештантську одежу, шукаючи книжок, паперу та письмового приладдя, геть додивлявся, коли спорожнювали параші. А все ж сподівані наслідки не приходили: політичний коридор не переставав вирувати, причому тепер лунав він уже не жартами й дотепами, а бурхливими протестами та погрозами.
Полковник Цугаловський почував себе зовсім погано, бо з кожним днем все більше й більше переконувався, що його висуванець не приборкає завзятих народників, що справа, роздмухана ним, зростає і може вилитися в такий скандал, який набере розголосу по всій імперії. Шукаючи виходу з загрозливої ситуації, він почав клопотатися перед губернатором перекинути найнеслухняніших арештантів до Ізюма. Губернатор охоче задовольнив те клопотання.
...Глухо заскреготав ключ у дверях. Два товсті тюремники штовхнули в камеру чоловіка і хутко зачинили двері.
Чоловік ступнув, захитався і, прихилившись до стіни, повільно сповз на долівку.
В'язень кинувся до нього, підвів і обережно положив на нари.
— 0-о-ой... о-о-о-о... — простогнав чоловік. — Води... во-оди-и...
В'язень обвів заклопотаними очима камеру, кинувся до дверей і затарабанив у них кулаками.
— Чого? — донеслося з коридора.
— Людина помирає! Води дайте!
— А може, лимонаду? — уїдливо спитав той же голос.
— Та зрозумійте ж, іроди, помирає... Людина!
— А-а-а... Людина... Ха-ха-ха!.. Чи й справді людина? Ха-ха-ха! — допікав регіт.
— Душогуби! Кати! — вилаявсь в'язень і з усієї сили гримнув чобітьми в двері.
— Ой, ой-йой-ой... Не гати так... Серце не витримає, — попросив чоловік на нарах. — Не треба... може, якось... обійдуся...
В'язень перестав бити в двері. Він підійшов до нар, згріб свою розстелену шинелю і підклав під голову прибулому.
— Тук... тук... тук... тук... — застукали в стінку з сусідньої камери.
В'язень наблизився до того місця, звідки линув глухий стукіт. Довго вслухався, затамувавши дихання, брижив чоло, хмурив брови, а потім сам простяг руку до стіни:
— Тук... тук... тук...
— Хто там? Чого вони хочуть? — запитав прибулий.
— Це свої, політичні. Питають, що у нас сталося.
За хвилину весь коридор тюрми виповнився гулом, наче на нього посипалось каміння. Десятки рук били у двері камер. Серед моторошного гуркоту лунали окрики, лайка, свист. Хтось кричав і в коридорі. А коли гул ущух, відчинилася маленька кватирка у дверях і крізь неї простромилася залізна кварта з водою.
— Ну, що, башибузуки, почули людину? — запитав в'язень.
— Почули, почули... — прошипів, скрегочучи зубами, вартовий і зачинив дверцята.
Відчувши коло пересохлих губ холодну кварту, прибулий обхопив її тремтячими руками і почав жадібно ковтати воду. Задихався, кашляв, але не випускав кварти з рук. Висмоктавши всю воду, одкинув голову на шинелю, замружив очі і полегшено зітхнув.