— Не краще і в фельдшерському училищі, — скаржиться Ліда Лойко. — Ксені Трипільській учора так перепало, що захворіла й нині не приходила на заняття. Скрізь починається, але з відозвами треба поспішати...
Випровадив Кирило Карпович своїх молодих друзів аж перед ранком. Павло й Евеліна верталися до міста разом, йти було легко й приємно. Тепла ніч п'янила серця.
— Ну, як у тебе справи в редакції? — спитала дівчина, коли зупинилися біля її воріт.
— Можна сказати, закінчені.
— Як-то?
— Звільняюся. Сьогодні й заяву подав,
— Чому?
— Йду до війська.
— Покликали?
— Та...
— Не розумію.
— І покликали, і сам іду, хочу раніш одбути свій строк. Трохи побачу солдатське життя-буття, більше пізнаю людей.
— А як же наша робота? Тікаєш у кущі?
— Хіба в армії не можна провадити ту саму роботу? Можна. Ви тут, а я там, не пориваючи зв'язків. І наших відозв захоплю з собою, може, пощастить розповсюдити їх також і серед солдатів.
— Коли йдеш?
— Десь на тому тижні. Оце завтра поїду в Охтирку, одвезу й туди гостинець, — показав на конверти за пазухою. — Можливо, заскочу до рідних попрощатися.
Дівчина, потиснувши Павлові руку, зникла за хвірткою. Він почекав, доки скрипнули її сінешні двері, і покрокував на Москалівку.
4
Зима не хотіла здаватися. Насуплена й люта, вона ночами виповзала з глибоких яруг, сковувала гомінкі струмочки, що схоплювалися вдень. Брела полями, хапалася задубілими пальцями за землю, гула рвучкими вітрами й морозила. На світанку розпускала сивогриві тумани, жбурляла лапатим снігом, інеєм, дощами.
А березневе сонце, вирвавшись із обіймів ночі, линуло в зеніт — молоде, радісне. Хто його заморозить? Хто спинить?
Сонце...
Минав четвертий місяць відтоді, як Грабовський, скинувши цивільний одяг, "обмундирувався". Сталося те двадцять п'ятого листопада 1885 року. Того дня юнака поставили під аршин, обстригли чуприну, а надвечір новобранці покинули Охтирку.
Містечко Валки, куди прибули вони по обіді наступного дня, зустріло їх густою пеленою туману та дрібною в'їдливою мрякою. Обшарпані містечкові хатки гуртувалися невеличкими черідками і сторонились високих казарм, що, як зголоднілі вовки, дивилися на сірі хмарки диму і внюхувалися в нехитрі запахи борщів, юшок, картоплі.
Кілька годин підряд новобранців не пускали на батальйонне подвір'я, і вони тулилися до високого дерев'яного паркана, намагаючись сховати свої голови від плюти під його вузьким дашком. Уздовж паркана клубочився цигарковий дим. Де-не-де точаться розмови. Мокро, сумно й холодно. Раптом на подвір'ї, десь зовсім недалеко від паркана, бризнула теплою хвилею звуків трирядка, її підхопили людські голоси — і в заплакане небо метнулась пісня:
Ти, машина, ти, залізна,
Куди милого повезла?
Ей-гей, охо-хо-хо,
Куди милого повезла?
Серед густих басів та баритонів виділявся оксамитовий, високий і тонкий, як багнет, тенор. Він, здавалося, доганяв шалений поїзд, хапав за колеса, бився об вікна вагонів і благальне допитував: "Куди милого повезла?"
Витяг номер сорок п'ятий,
Закричали, що прийнятий.
Ей-гей, охо-хо-хо,
Закричали, що прийнятий...
Пісня скувала Грабовського — не міг ворухнутися, наче зачарований. Знав її давно, але зараз вона якось особливо розпачливо виливала людські жалі й болі. Уже й скінчилася, вже й кликнули новобранців до брами, а він стояв, як прикутий до паркана.
Гармонія передихнула, заплакала сумним перебором і знову бризнула грайливим розгіллям звуків. Покотилися частушки:
Я отечеству защита,
А спина всегда избита.
Я отечеству ограда,
В зуботычинах награ...
— Распроканалії! — зірвався сердитий голос.
Пісня враз заніміла, наче хтось наступив їй чоботом на горло.
Коли новобранці зайшли на подвір'я, перед ними відкрилася страшна картина. Розлютований офіцер бігав поміж солдатами, що стояли під невеличкою повіткою, і молотив довгою сучкуватою палицею. По головах, по спинах, по ногах, а вони мовчали, немовби німі, марно силкуючись затулити обличчя руками.
— Я вам дам награду. Я вам покажу, — приповідав, шмагаючи. — Скоти! Каторжники!
Таким було перше знайомство Грабовського з військом. А потім пішло... Почався четвертий місяць. За час, що минув, довелося багато побачити й самому пережити. Всього зазнав. Назавжди запам'яталось. Якби й хотів — не забудеться.
Придбав також нових знайомих та приятелів. Є вони і в містечку, і в шістдесят другому резервному батальйоні матінки-піхоти, де служить, і в усьому невеликому валківському гарнізоні. Серед них переважають рядові солдати та найнижчі чини, люди без матеріального достатку і станового гонору, прості й сердечні. З ними, не кривлячи душею, не остерігаючись, що завтра потягнуть до штабу, на гауптвахту, можна щиро поговорити, порадитися й порадити, повеселитись і посумувати, хоч на часину забути осоружну муштру, мордобої, наруги та приниження.
Найближче зійшовся з Андрієм Усом — старшим фейєрверкером першої батареї дев'ятої артилерійської бригади. Цього колишнього учня харківської фельдшерської школи бачить майже щодня, а переднедільні вечори вони завжди коротають разом або в Андрієвих батьків дома, що живуть у Валках, або ж у його незатишній кімнатці на території гарнізону. Тут їм ніхто не заважає, ніхто ними не командує. Іноді, довго засидівшись, удвох і сплять на одному ліжку.
Нині Грабовський прийшов до фейєрверкера зразу ж по заході сонця. Нагріли чаю, всілися один напроти одного за столом, поволі сьорбають солодкий напій і стиха гомонять. У них є про що поговорити, є чим поділитися. Зараз більше розпитує Павло, а балакучий Ус, якому пощастило вдень виспатися досхочу, залюбки відповідає.
— Скільки років ти провчився на фельдшера?
— Два з половиною.
— Виходить, на три місяці більше, ніж я в семінарії. Звідтіля і до війська попав?
— Еге ж.
— Покликали чи доброхіть зголосився?
Ус гірко посміхнувся.
— Доброхіть поневолі. Мобілізували, присутствіє забрило. Але я, відверто кажучи, не опинався — то був найкращий вихід з мого тогочасного становища.
— Якого?
— Тоді нашу школу залихоманили обшуки та арешти. Ліда Лойко, рятуючись від напасті, покинула на деякий час Харків, поїхала в рідне село, ніби занедужала. Поліція спочатку схопила двох учнів, потім ще трьох. Черга підходила до мене, бо ж я теж відвідував таємні сходки, читав і давав іншим читати заборонену літературу, політичні листівки та прокламації. Не хотілось потрапити за грати, позбавити себе права стати фельдшером бодай пізніше. Тому і втішився мобілізацією, як дитина новою цяцькою.