З Володимиром Степановичем Александровим Павло познайомився в редакції "Южного края". Звів їх докупи всюдисущий і завжди непосидющий Митуса.
— Ви обидва поети, — сказав тоді Семен Потапович, мило посміхаючись, — самі й розбирайтеся між собою, бо мені дуже ніколи, біжу-лечу...
І побіг, а вони легко розібралися. Того ж дня Грабовський гостював у старого письменника, дав йому прочитати свою поему про вчительку, пожадливо оглядав вітальню, кабінет, бібліотеку, читав дещо з редакційного портфеля "Складки", з величезною насолодою обідав та вечеряв, хоч і почував себе трошки ніяково. На Москалівку повернувся пізно вночі, обтяженнй приємними враженнями та книжками з теплими дарчими написами.
Відтоді йому майже не випадало бачити Александрова й Митусу разом, наче вони ходили лише різними дорогами або назавжди розлучилися. Але про розлуку ніщо не свідчило. Навпаки, Семен Потапович, де випадала хоча б найменша нагода, завжди похвалявся своєю сердечною дружбою з Володимиром Степановичем, заочно називаючи його просто Володькою. Александров же тільки вряди-годи згадував Митусу, не забуваючи при тому добродушно пожартувати над його незібраністю та кумедними витівками.
Взаємини Митуси й Александрова до минулої суботи не цікавили Павла, хоч іноді дещо й дивували, але після гостини в Семена Потаповича хлопець серйозно замислився над тими взаєминами. Власне, не так над ними, як над поважним письменником. Тепер дволикий Митуса був ясний і зрозумілий. Цікавив Александров. Який він, Володимир Степанович? Чи під пару його приятелеві? Здається, те ж замилування запорозькою старовиною, побожне схиляння перед козацькою славою, та ж любов до українського слова, фольклору, літератури, Шевченкової поезії, а суспільне становище значно вище і вагоміше...
Сьогодні Грабовський ішов до Александрова з настроєм, якого й сам не міг збагнути. Юнака боліло, пекло, мучило, щось незриме затуманювало йому ясний погляд і каламутило думки. Хотілося показати письменникові справжнє обличчя Митуси, а водночас пильніше придивитися до самого Володимира Степановича. Невже і в цього душа з подвійним дном, яке легко повертається то до опозиційне настроєних початкуючих літераторів, засліплюючи їм очі, то до влади й сили імущих? Боже, боже! В такому разі пропадай усе пропадом. Йому, Павлові, не вперше втрачати тих, до кого переймався повагою або й симпатією. Пушкарнянський паламар Любинський, Семен Потапович... Хто наступний?
Александрова застав дома — як і завжди, добродушного, ледь усміхненого та люб'язного. Розповівши йому про гостину та свою поведінку в Митуси, Грабовський замовк і полегшено зітхнув. Володимир Степанович, що сидів поруч на канапі, потер долонею чоло, захмарене й збрижене товстими фалдами.
— Випадок, звісно, негарний, — заговорив. — Точніше — ганебний. І ви вірно зробили, давши Шевченковими словами одкоша тому паничеві-безбатченку, хоч, можливо, й повелися не зовсім так, як подобає в гостях.
— Мені ніколи було думати над ввічливістю.
— Над нею не треба особливо думати, але ніколи не треба також забувати її, бо роздратованість, а тим паче розгойдана істерика, не можуть служити показниками моральної переваги. Та суть, зрештою, не в цьому. Семен Потапович завжди був і залишиться собою, його, як то кажуть, не виправить уже й гробова дошка.
— Таких потрібно зневажати та нещадно бити.
Александров толерантно перечекав палку репліку.
— Поважати таких справді нема за що, проте не дуже кваптеся з кулаками, снаги може не вистачити. На жаль, порода семенів потаповичів чи потапів семеновичів у наш час, а надто на Україні, досить-таки численна й живуча, розплоджується, як блощиці, і спритно пристосовується до політичного клімату. Митуси балансують між злом та добром, кривдою та правдою, благородством та підлотою. Вони готові сказати добре слово про трудівника, іноді хочуть зробити для нього щось корисне, підтримати рідну культуру тощо, але дуже бояться царського трону, завжди тремтять, мов щедрінські премудрі піскарі, запобігають ласки у багатих, силкуються догодити не тільки високому, а й малому місцевому начальству, і це зумовлює їх трагікомічне становище. Якби не було на вечорі рудобородого пана, Семен Потапович, мабуть, повівся б зовсім інакше, може, й сам би висповідав хрещеника.
Павло не стерпів.
— Чому ж запрошує того похмурого кріпосника до себе?
Александров посміхнувся.
— На те він піскар. Не знаєте, чому запрошує?
— І знати не хочу.
— Дарма, бо без цього багато чого не зрозумієте. Запрошує тому, що той пан вдає з себе мецената, і Митуса підлащується до нього, аби вициганити якусь копійчину для видання нашої "Складки". Намір, як бачите, добрий.
— Добрими намірами викладена дорога в пекло.
— Згоден. Однак Семен Потапович на видноколах нашого культурного розвою майже непомітний і не робить погоди, проти цього дрібного жевжика ледве чи варто тратити порох. На жаль, є митуси більші, впливовіші, ті, до голосу котрих нерідко прислухається літературна молодь.
Александров дістав зі столу свіжий номер "Южного края".
— Читали отут вірш Пантелеймона Куліша?
— Читав і цей, і ті, які ще не опубліковані. Він прислав їх цілу в'язку, щось подібне на віночок.
— Що ж скажете про них?
— Звичайні вірнопідданські писання, я до таких звик і не реагую на них.
Александрова гостро пересмикнуло.
— Не реагуєте?! — запитав з якимсь болісним надривом. — Може, даруйте, й самі збираєтеся такі фабрикувати?
Грабовського несподіваний докір також перекоробив. Хотів відповісти найдошкульніше, але всіма зусиллями волі стримав себе.
— Не збираюсь. Я б собі руку одрубав, якби вона спробувала...
— Чому ж так делікатно оцінюєте? Препаскудні віршики, в яких автор переплюнув навіть самого себе. Це моральна патологія, а з патологічними явищами треба поводитися найнещадніше.
Очі Грабовського округлилися. Подібного тону, подібної зваги від Володимира Степановича він ніяк не сподівався і не міг сподіватися. Витончені манери, інтелігентна шляхетність, зрештою, державна служба, блискучі еполети і — нестримна рішучість... Ні, на подібне митуси не здатні.
— Послухайте, вдумайтесь: