— Будемо прощатися, Павле Арсеновичу?
Грабовський спантеличено закліпав віями.
— Термін вашого заслання скінчився.
— А як з тим, що мене допитував підполковник?
— Те назавжди кануло в Лету. Трубников цілком вигородив вас. Правда, начальник жандармського управління та губернатор силкувалися продовжити вам заслання ще на два роки, але особлива нарада відхилила їхнє клопотання.
Грабовський полегшено зітхнув.
— Отже, маєте право жити де хочете, за винятком обох столиць і Петербурзької губернії.
— А мене туди й не тягне.
— Куди ж збираєтесь?
— У Харків.
— Де думаєте служити?
— В редакціях газет.
— Хай щастить.
— Спасибі.
— Та не попадайтесь більше.
— Спробую.
— Хочу сповістити вам одну таємницю, тільки хай вона залишиться між нами.
— Обіцяю.
— Бережіться пушкарнянського паламаря.
Грабовський поточився.
— Любинського?
— Протягом обох років той Любинський доносив Ткаченкові про кожен ваш крок — і про відлучки в Попівку та Харків, і про розмову з Твердохлібом та підготовку листа до Данька, а на допиті в Трубникова жорстоко прискаржував вас.
— Справді?
— Казав, ви вболіваєте за Калюжну, шкодуєте, що вона, стрілявши в полковника Катанського, схибила.
--— Невже?
— Слово честі.
— Ох гадина ж, підступний змій і брехун!
Недалеко від поліцейської управи несподівано наткнувся на Любинського.
— Здоров, друже, — простягнув паламар обидві руки. — Як твої діла?
Замість відповіді й привітання Павло дав йому ляпаса.
— Скорпіон.
— За що це?..
— Знаєш, паскудо. Тепер я також знаю. Як тебе земля носить?!
Плюнув, обернувся і покрокував до вокзалу, щоб сісти на харківський поїзд.
Книга друга
ЗА МУРАМИ, ЗА ГРАТАМИ
Вічний революціонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, —
Він живе, він ще не вмер.
Ні попівськії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело.
/. Франко
1
— Ну й спекота. Душа не витримує! Ходиш, немов у печі. Оце так літо! З перцем, — скаржився товстенький чоловік середнього зросту, переступаючи поріг коректорського кабінету.
Причинивши високі голубі двері, він зняв ширококрисого солом'яного бриля, витер картатою хусткою невелику лисину, що поблискувала між довгої, вже трохи сріблястої чуприни, і стомлено сів на канапу під стіною.
— Помагайбі, козаче, помагайбі, — привітався до юнака, який, нахилившись над столом, зосереджено вичитував і креслив якісь папери.
— Спасибі! Боже й вам помагай, — відповів той на привітання, не підводячи голови.
— А ти все сидиш, марикуєш, — набиваючи цибухату люльку тютюном, мовив чоловік — Думаєш, титулярного дадуть тобі? Титулярні радники, братику, на дорозі не валяються, та й горбом не доскакуються. Ну, ти скоро?
— Кінчаю, Семене Потаповичу, кінчаю, — одповів юнак, не відриваючись од роботи.
Чоловік устав з канапи, підійшов до столу і, пахкаючи люлькою, заглянув у дрібно списані, багато разів покреслені папери перед юнаком.
— Кінчаю, кінчаю, — невдоволено повторив він. — З тебе, Павле, був би гарний канцелярист, письмоводитель, а не літератор. Не гнівайся, правду чуючи. Не діло це, друже, не діло. — Чоловік перейшов на повчальний тон. — Якби отак кожен літератор кебетував, то скоро загинув би або від сухот, або з голоду. Ну хіба ж можна марнувати стільки часу і сил на таку дурничку? Та й що дасть тобі ота клятуща замітка? Ні для кишені, ні для душі. Гаразд, кінчай, а я зачекаю, бо ти мені потрібен.
Чоловік знову сів на канапу і почав переглядати газету. Сріблясті скроні, така ж сама борода, дбайливо розчесана на два боки, пригаслі сірі очі, невеличка лисина свідчили про поважний вік їх власника. Пишні вуса, що прикривали не тільки верхню, а й нижню губу, вишивана хрестиком сорочка та широкі шаровари, заправлені в сап'янові халяви, робили його схожим на чумака, який тільки-но повернувся з далекої дороги і зібрався до церкви.
— Оттуди! І забув, — клацнув язиком Семен Потапович. — Кінчай, Павле, а я загляну на хвильку до редактора.
Тільки вийшов він, як на порозі коректорської стала чорнокоса молода дівчина в легенькій бордовій сукні.
— Ну, мрійнику, ти не забув?
Юнак підвів голову:
— Пам'ятаю, Евеліно, пам'ятаю. Уже втретє нагадуєш.
— Хай навіть уп'яте. Але ж ти пам'ятай. Чекаємо в лісовій хаті. Будь здоров. — І вона причинила за собою двері.
— Так, так. Мужики збунтувалися, — подумав уголос юнак, залишившись один, — збунту-ва-ли-ся, — повторив, виділяючи кожен склад. — Ні, так не пропустять.
Він закреслив слово "збунтувалися" і вивів "запротестували". Ще подумав, закреслив і написав: "Почали допитуватися, коли пан поверне їм відрізану землю".
— От і все! Так уже, мабуть, проскочить.
Юнак поклав ручку на стіл, устав і солодко потягнувся, сплівши руки над головою.
Тепер можна було пізнати в ньому Павла Грабовського. Понад дворічне життя під наглядом місцевої влади в рідному селі наклало на нього свої сліди. Худорлявий, як і раніш, він, однак, значно виріс, змужнів, поширшав у плечах, на верхній губі уже посіялися майбутні вуса. Тонка постать, широке відкрите чоло, на якому лежала перша, ледве помітна складка, великі блакитні очі, що світилися силою і рішучістю, особливо коли був радісно збуджений.
Уже півроку минуло відтоді, як Грабовський, діставши дозвіл влади, з рідного Пушкарного знову приїхав до Харкова. Жив, як і кожен початкуючий газетяр, що перебивається на бідних коректорських хлібах, йому часто доводилось виконувати також репортерські обов'язки. З раннього ранку ходив по місту, перечитував афіші та оголошення, забігав до різних установ, салонів — шукав новинок, на які так був жадібний редактор.
Біганина висмоктувала всі сили, даючи нікчемні копійки, на які хлопець ледве міг зводити кінці з кінцями. Мешкав і тепер на Москалівці, але вже не в Архипихи, бо, повернувшись до Харкова, дізнався, що бабуся померла понад рік тому, а убогу хатинку її забрали сусіди за похорон. Знову згадалося: "І направо — старій бабі смерть підписує патент, а наліво — без копійки б'ється з нуждою студент..."
Бідна вдова, в якої займав куток, радісно зустрічала небагатого квартиранта. Він не заважав їй, бо дома бував рідко. Вона іноді вже й журилася, чи не запропастився де її дивний пожилець. Але минало кілька днів, і він забігав додому. Нашвидкуруч міняв білизну, скаржився, що не має вільного часу, і, спавши не спавши, раненько зникав. Знову пустувало пристелене старою ковдрою ліжко, журилася вдова, а квартирант ніби у воду впав.