— Як поживаєте дома?
Блакить юнакових очей спалахнула, і в ній Арцибашев прочитав інше запитання — чого це раптом у повітовій поліцейській управі цікавляться життям політичного злочинця, ворога царського трону, засланого в рідне село?
— У матері, кажуть, хата згоріла.
— Шурин уже купив іншу, хоч гроші ще не всі виплатив.
— Новий врожай також згорів?
— Ні, він був на ниві.
— Багато землі маєте?
— Десятину поля та півдесятини городу.
Справник зітхнув і хвильку помовчав.
— На чиєму утриманні перебуваєте?
— На шуриновому. Мати хвора.
— Якесь ремесло знаєте?
— Ніякого.
Арцибашев знову помовчав, дивлячись кудись у куток.
— Строк свого заслання знаєте?
— Не знаю.
— Чималий. За царським повелінням — два роки, рахуючи від учорашнього дня.
— Відлучатися з дому можна? На заробітки.
— В тому-то й біда, що суворо заборонено.
— А з чого жити? Не можу ж я сидіти дармоїдом на шиї в шурина?
— Шурин хлібороб?
— Кравець. Він непоганий чоловік, але ж має власну сім'ю, утримує тещу, мусить розраховуватися за хату.
— Не дуже весело, — похитав головою справник. — А що ж будемо робити, як відбуватимемо покарання?
Грабовський знизав плечима. Арцибашев бачив: юнак не хитрує, не прикидається — справді не знає, як пережити два майбутні роки... Чим же йому допомогти? Не тільки повітовий справник, але й губернатор не має права не лише скасувати, а й навіть порушити "высочайшее повеление". Це компетенція міністра внутрішніх справ. Доведеться просто зажмурити очі й ніби нічого не помічати.
— Які документи маєте при собі?
— Ніяких.
— А де метрична довідка, свідоцтво про закінчення бурси?
— Залишилися в семінарії.
— Знаєте, що ви відчислені з семінарії?
— Чув.
Арцибашев потер скроні. Витягнув з шухляди аркуш і простягнув Грабовському.
— Оце вам свідоцтво на право проживання в Пушкарному.
Грабовський, переглянувши папір, гірко посміхнувся.
— Цікаво сказано: "На свободное проживательство в селе Пушкарном... с тем, чтобы... нигде, кроме Пушкарного, не проживал". Грамотно і точно. Свободно...
— То ваш однослобожанин Ткаченко компонував, а він до такого діла нахилів не має. Зрештою, хоч яким кострубатим є це свідоцтво, суть присуду воно передає вірно.. Хочу сказати вам ось що: кожен мусить уміти питати та витлумачувати державні документи, так би мовити, на свою користь, — дечого в них не помічати, інакше трактувати... Переїжджати на довготривале мешкання в якийсь інший населений пункт з Пушкарного вам заборонено, однак, як говорив поет, правила без винятків не існують... Ви мене розумієте?
— Здається...
— От і гаразд. А зараз зайдіть до пристава Ткаченка, дасте йому деякі відомості про себе для нашої документації і — з богом. Та частіше оглядайтеся, хто довкола вас вештається, остерігайтеся в розмовах... Ех, молодість, молодість...
Вражений, вийшов Павло од справника...
30
Настали довгождані жнива. На полях зашаруділи серпи, коси, граблі, закрутилися в'юрки, перевесла. Токи відгукнулись глухим гупанням. Дим, що струмував з коминків, запах свіжим хлібом. У хатах і подвір'ях посвітлішало. Обличчя людей стали веселішими, на них заграв життєрадісний рум'янець.
На вулиці чути:
— Магайбі, Ганно!
— Спасибі, і вам магайбі, Докіє!
— Нового хлібця вже покуштували?
— Слава Всевишньому. Ще не мололи, але в ступі натовкли, то й спекла коржі з маком. А ви не куштували ще?
— Мій старий кинув на жорна цілу мірку, вийшли і буханці, і пироги, і вареники.
— Молімо бога, аби й на той рік зарятував наших діток.
— Ой, молімо, молімо, сусідонько. Все в його руках...
Повеселішало також у хаті Грабовських. Тамтої неділі Ксеня Григорівна після церковної відправи ходила в поле і повернулась якоюсь ніби відмолоділою.
— Можна починати, — сказала врочисто. — І треба, бо через чотири-п'ять днів колос потече.
У вівторок раненько всією сім'єю вийшли на ниву, і Павло вперше оглянув її очима дорослого. Невелика нива — всього десятина. На трьох чвертках цієї десятини шарудять стиглим колоссям пшениця арнаутка і жито, четверта ще зелена й періста, бо вона під яровиною: тут по клаптику всього — і ячменю, і проса, і гречки, і гороху, і кукурудзи, і соняшників попід межею.
Взялися у дві коси. Спершу перед вів Григорій. Він — цибатий, кісся у нього довге, грабки високі, тому й бере ручку широку, як вулиця. Павлова ручка набагато вужча, але хлопець і з нею скоро відстав. Не ладиться в нього. Шарне косою, здається, рівно й плавко, а вона, клята, замість того щоб різати стебло, візьме і пірне носом у землю, залишивши по собі обчухрану гриву.
— Е-е, — говорить Григорій, посміхаючись, — після твоєї косовиці не треба й молотити — все зерно висипалось. Коса, брат, не слухається криворуких. Вона любить, коли з нею лагідненько, без пасії... Веди її так, аби п'ятка йшла над самою землею, а гостряк трошки вище.
— Та я ж ніби так і веду.
— То ж тільки ніби. Голкою криво вколеш — під пазур залізе, а коса... Дай-но сюди і подивись, як треба.
Оглянув косу, вдарив молоточком у плішку, махнув сюди-туди брусом по блискучому лезу, трохи перехилився на правий бік, потягнув — і золотий жмуток пшеничних стеблин тихо ліг на покіс... Дивиться Павло, витирає рукавом піт з чола, а сором заливає йому обличчя: там, де покосив шурин, — стерня, мов щітка, рівненька, між нею жодної соломинки, де він — наче гуси поскубали.
— Бачив? — питав Овчаренко, віддаючи косу. — Тепер підеш попереду, а я за тобою. Та будь моторнішим, бо можеш без п'ят зостатися. — І вже до дружини й тещі, які позаду в'яжуть снопи, кладуть полукіпки та підгромаджують: — Дайте нам води холодненької, бо зажохаємось.
Згодом Павло таки збагнув секрети незвичної для нього праці, і коса стала набагато слухнянішою, а покоси рівнішими.
— Нічого, нічого, семінарія, — хвалив його за полуднем Григорій. — Добре пішло, їй-бо, добре, я й не сподівався. Правда, мамо?
Ксеня Григорівна теж не шкодує теплих слів:
— Таки гарно, а як поклепаєте зараз коси — піде ще краще. Покійний Арсен також був смекалистий. Бувало, візьметься за якесь нове діло, спершу длубається, длубається, а потім, дивись, уже й виходить... — І зітхнула. — Було б що косити...