— Хто почав?
— Я, — озвався Цимбалюк. — Навіть наші пісні нам не можна...
— Ректор називає їх хохлацькими і не любить.
— Його ніхто не примушує співати.
— Завтра підете до нього і скажете це йому.
— І скажу.
— А зараз розходьтесь, учителя не буде.
22
Сходка розпочалася спокійно: хто сидів на тапчані, хто на ослоні. А коли розгорілась дискусія, все перемішалось: зривалися, бігали по комірчині, розмахуючи руками, вигукували свої аргументи, наводили цитати...
Сергій Балабуха, який орудував нині сходкою, силкувався вгамувати запальних юнаків.
— Прошу уваги! Так не можна працювати. Чого горлаєш, Петре? Ти двічі вже виступав. Дай іншим. О, Рклицький хоче.
— Дозволь мені сказати! — махнув книжкою Цимбалюк. — Бо забуду.
Всі засміялись.
— Вірно, — озвався Макаревський. — Дозволь йому, Сергію. Забуде чоловік, а ми так і розійдемось, не відаючи його думок...
— Досить! Не дозволяй! Знову годину цитуватиме, — обурювався Брайловськнй. — Коли такий забудько, хай зав'яже вузлик.
— Годі! — стукнув Балабуха по столі. — Зав'яжи собі, Соломоне, рота і мовчи. Кажи, Петре, що ти хотів?
Цимбалюк став посеред комірчини.
— Ще і ще раз наполягаю на тому, що в нас не може бути й мови про дві лінії, дві тактики. Потрібна одна тактика. Повторюю — одна.
— Конкретної дії, револьвера. Чули уже, — вкинув Енгель.
— Так, револьвера! — спалахнув Петро. — Адже ясно: ходіння в народ — то химера людей, котрі бояться рішучої акції. Правда, серед прибічників народницької агітації є непогані люди, — косонув оком на Грабовського, — але їх мало і з кожним днем стає все менше. Агітація себе не виправдала. Вона, крім жертв, крім втрати буйних голів, нічого не принесла. Про що свідчать масові арешти, які прокотилися років п'ять-шість тому по країні, про що свідчать процеси 50-ти і 193-х? Про те, що тактика Бакуніна, якою тут дехто захоплюється, є шкідливою. Вона, може, годиться для теоретичних трактатів, але не для живого діла. Я не теоретик...
— Правильно, хоч і силкуєшся видавати себе ним!
Цимбалюк почервонів, але вів далі, наче не почув шпильки:
— Бакунін та його прибічники — для нас не законодавці. Ці пани позасідали далеко за границями в редакційних кабінетах і напинають теоретичні вітрила, не знаючи того моря, на яке хочуть пускати свої бригантини, не відають, як живе, думає, чого хоче наш мужик. А цей мужик є не тільки бідною і безправною, але й затурканою, часами консервативною масою. Вона, та маса, не розуміє, не слухає революціонерів.
— Ти ще довго? — підвівся Балабуха. — Повторюєшся.
— Кінчаю. Я думаю, ми у своїй роботі повинні орієнтуватися не на мужика, бо не в мужикові закладено його майбутнє. Ні, не в ньому, — промовець зробив рвучкий, жест. — Доля мужика, його земля і воля перебувають у руках таких безстрашних, як Засулич, Кравчинський, Халтурін, Желябов, Кибальчич. Це справжні герої, звитяжці, котрі готові йти на смерть за велику справу, їх тактика, тактика револьвера, бомби повинна стати нашою. Хто боїться смерті, хай не базікає про народ, хай не заводить нас в оману своїми теревенями. Ми повинні стати людьми конкретних і негайних акцій.
Промовець крутнув головою, нервово прогромадив чуб п'ятірнею і опустився на ослін.
Усі мовчки переглядались. Чути було, як за вікном лютував вітер.
— То, мабуть, Цимбалюкова промова підняла таку завірюху, — порушила тишу Улановська. — Слухайте, Петре, як усе тремтить перед вами, — помахала пальцем. — Жаль, що зима, а то така промова, проше панство, могла б викликати грім і блискавку...
— Ще буде грім, буде, почекайте, панно Евеліно. Самі побачите, — гостро запевнив Цимбалюк.
— Досить вам, — розсердився Балабуха. — Ти хотів, Павле?
— Я теж вірю, що загримить, — підходячи до столика, спокійно мовив Грабовський.
Постояв мовчки, немов дослухався до вітру за стінами, склав на купку залишені Цимбалюком книжки, прикрутив лампу.
— Так, вірю: бути бурі, грізнішій, ніж оця, — показав на вікно. — Вона наростає, закипає. В цьому можуть сумніватися хіба тільки сліпі й глухі. Але, здається мені, Петре, викличуть оцю бурю не гучні промови і не тактика, як ти говорив, револьвера, бомби.
Грабовський потер лоба, підшукуючи потрібні слова.
— Ти сказав — процеси 50-ти і 193-х показали всю нікчемність роботи серед народу. Але хіба названі тобою герої-терористи, а вони, безумовно, хоробрі й безстрашні, більше принесли користі народові, ніж агітатори, оті люди, котрі часто кидали міста і йшли в село, до селянина-трударя? Признаюсь, я з кожним днем усе більше переконуюся, що твої герої бомби й револьвера приносять шкоду. Так, так, шкоду, — наголосив.
— Е-е, — вихопився гнівний голос Рклицького. — Це вже занадто, а цо занадто... Евеліно, як мовлять поляки?
— То не здрово, — допомогла Улановська.
— Дякую. От-от, не здрово.
— Ні, не занадто, Михайле, — наполягав Грабовський. — Що дали народові замахи Степана Кравчинського чи Віри Засулич? Від них стало менше на одного-двох жандармських чиновників. Але не треба забувати народну мудрість: одна сорока з тину — десять на тин. Таких сорок ніколи не бракувало і не бракуватиме. Ну, хай це дрібні душогуби, їх смерть не могла докорінно змінити долю працюючих. Але що дало народові убивство царя торік? Теж нічого. А головне — сам народ на терористичну діяльність дивиться, як на екзотику, і нічого доброго не чекає від неї.
— Селяни поки що темні, не усвідомлюють глибокого сенсу такої боротьби, — кинув Брайловський. — Я гадаю, Цимбалюк говорить загалом вірно — потрібно боротися за долю народу, але без самого народу, в усякому разі хоча б на даному етапі. Ти розумієш це, Павле?
— Розумію, Соломоне, — відповів Грабовський. — Однак погодитися не можу. Якщо народ не розуміє своєї сили й своїх завдань, треба навчати його. І піднімати на боротьбу. Наш лозунг мусить бути: для народу і разом з народом! З трудовим народом.
— Запишіть хто-небудь його слова! — надсадно вигукнув Петро. — Еврика! Запишіть, надрукуйте золотими літерами і зробіть примітку: "З уст відомого чорнопередільця Павла Грабовського".
Він схопився, обвів розпаленими очима комірчину, намагаючись побачити, чи влучний його дотеп. Але не сміявся ніхто. Були строгі, стримані. Кожен, мабуть, міркував над словами Грабовського. Павло теж стояв замислений.