Попрощавшись з товаришем, Грабовський рушив вулицею. І не помітив, як опинився на Москалівці. Подобалася йому ця околиця Харкова, бо чимось нагадувала і тиху Охтирку, і рідне Пушкарне. Тут не було, як у центрі, великих будинків, розкішних вітрин магазинів, шумних ресторацій, фаетонів, запряжених баскими кіньми, вишукано одягнених людей, що знічев'я бродили вулицями. Тут жила переважно бідніша частина населення: робітники, ремісники, дрібні чиновники, перекупки, в хатах яких квартирували бездомні гувернантки й студенти.
У садах, що оточували низенькі будиночки Москалівни, вечорами буяли пісні. В такі хвилини Грабовський залишав на столі розгорнуту книжку, виходив з хати і слухав. Це були найщасливіші, найдорожчі для нього хвилини. Людські голоси, безпосередні, щирі, будили в його душі стільки почуттів і думок, що, повернувшись до кімнати, уже не був здатен до праці, а потім довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, вдивлявся в темноту ночі, і все, про що чув недавно в пісні, пропливало перед ним.
Кричав прокляття ворогам підчеплений ребром на гаку безстрашний лицар Байда. В корчмі провчав козак Нетяга дуків-срібляників. Густою безлюдною тайгою, стежками диких звірів пробирався бродяга. Чи не Кармалюк то?
За Сибіром сонце сходить.
Хлопці, не зівайте...
Поминувши роговий будинок широкої вулиці, Павло порівнявся з базаром. Тут завжди, від раннього ранку до пізнього вечора, не вщухали людський крик, іржання коней, безладний передзвін ремісничих молотків, глухий гуркіт биндюжних коліс.
Зупинився, щоб послухати оте розмаїття звуків.
— Геть з дороги! — нараз почув позад себе розлютований окрик і тонкий висвист батога.
Хутко оглянувся. Пара баских коней у золоченій збруї мчала за собою розцяцьковані сани-козирки. На передньому сидінні сидів погонич, на задньому — двоє дітей-паненят. Люди тікали з дороги, тулились до тинів.
Коли коні сховалися за рогом, Павло побачив юнака, який, спершись на шевську будку, витирав з лиця кров. Його враз обступила юрба. Одні подавали допомогу, другі співчували, треті погрожували в той бік, де зникли сани.
— Ой-ой-ой, так і пересік батогом лице, — бідкалась якась молодиця. — Мабуть, осліпне, неборак.
— У поліцію його, негідника! — гув чийсь обурений бас.
— Еге, в поліцію! Що йому поліція? — махнув рукою чоловік у засмальцьованій фуфайці. — Це ж кучер банкіра. Під дудку його хазяїна вибиває гоцака ціла зграя фабрикантів, а поліція танцює, як у решеті, і на дірки не попадає.
Чоловік витягнув загаслий недокурок з-межи жовтих вусів, сердито кинув на брук.
Два юнаки, взявши під руки потерпілого, повели до найближчої хати. А люди не розходились, продовжували розмову.
Павло пробравсь усередину натовпу.
— І бога на них, бусурманів, нема, — зітхала жінка з дійницею.
— Не бога, а шибениць потрібно, — запаливши нову цигарку, сказав чоловік у засмальцьованій фуфайці. — —Пани, фабриканти, поліція — одної сучки цуценята, одному богові моляться. Треба усім голови скручувати. Так, як недавно зробили в Основі.
— Що?
— Коли?
— Один лихвар там за позичку забрав підряд чотири садиби, а людей пустив на світ білий. Порозвалював глиняні хатки, повирубував садки і втнув собі там такий будинок, як палац. Почав орудувати всією вулицею — життя від нього людям не було, навіть єдину криницю, з якої брала воду вся вулиця, відгородив собі. Просили, благали — що об стіну горохом. А позавчора знайшли його в тій криниці догориніг.
— А в нас на тому тижні щось пана, прости господи, вбило і маєтки спалило.
— Що там ваш пан? У Полтаві чи Адесі, кажуть, губернатора ухнули. Так би побільше.
— Чшшш... тихіше!.. — зашепотіла сполохано жінка з дійницею.
— Чого тихіше? Ми уже й так тихі, наче ягнята, — не вгамовувався чоловік у фуфайці. — Ми тихо, а їм це на руку. Стук, стук, стук по одному, по два — отак треба.
— Легко сказати — стук, стук... — гірко посміхнувся чоловік у ковальському фартусі. — Їх когось одного стукнуть, а вони потім як бацнуть — цілі волості летять. Хіба ж не знаєте, скільки торік лише за одного, — промовець наголосив останнє слово, — зазнали шибениці, сиру землю їдять та в тюрмах гниють або дзвонять кайданами по Сибіру.
— За кого ж це?
— За царя Олександра.
— А-а...
— Треба якось інакше робити, — озираючи людей, вів далі чоловік у фартусі. — Але як саме, тут якраз ковінька...
— Мовчіть, іде... — почувся тривожний голос.
Вулицею похитувалась добре примітна постать городового. Натовп почав рідіти і скоро розтанув зовсім.
20
Грабовський незчувсь, як зостався один серед вулиці. Поглянув кругом, поправив книжки, що розсунулись під рукою, звернув на ринок і побрів поміж перекупками.
Ярмарок був у повному розпалі. Лементував, наказував, вимагав, лаявся, благав.
— Ряки, рряки! Варені, в'ялені ряки! — перегортала старенька бабуся свій товар у кошику.
— Нагодись, прихились, в кого гроші завелись. На копійку ціла в'язка! — махав снопиком хрону чоловік на милиці.
— Останні гнилиці, беріть, молодиці!
Пиймо, куме, пиймо тут,
Бо на небі не дадуть... —
виводили два чоловіки у високих баранячих шапках.
— Пампушки, пампушки!
— Вареники з капустою! Вареники-мученики, в окропі кипіли, велику муку терпіли...
Кожен крик продавців підсилював Павлів апетит. Їсти хотів, аж шкура боліла. Уже й не пригадує, коли їв гарячу страву...
В пам'яті крутяться й підстрибують слова:
В славнім місті Петербурзі
Недалеко від Неви
Із болота виглядає
Хата бідної вдови.
Стара хата зо вдовою
Разом вік свій віджила,
Почорніла, похилилась
І в болото увійшла.
Увійшла по самі вікна...
В ганку сходи до сіней;
В сінях набік похилились
Двоє скривлених дверей...
Так писав Степан Руданський про своє життя-буття під час навчання у медичній академії в Петербурзі. А Павлові здається: у вірші йдеться не про петербурзького студента, а про нього, вихованця третього класу духовної семінарії, що живе на Москалівці у ветхій хатинці Килини Рибальчук, яку люди по покійному чоловікові називають Архипихою. Нема тільки Неви та східців перед сіньми, а все останнє...
І направо — старій бабі
Смерть підписує патент,
А наліво — без копійки
Б'ється з нуждою студент.