Грабовський не розумів ні дивного настрою хазяїв, ні безпредметної Ольжиної тиради. Скинув шапку, розстебнув пальто, але далі завагався: роздягатись чи повертати назад. Запитливо глянув на господаря, господиню і подивно стенув плечима.
— Кажіть, кажіть усе, лише без туманних натяків.
— Ніхто не збирається натякати, гратися в піжмурки, у цьому нема найменшої потреби. Тільки боляче й гірко від того, що є люди, схожі на невдалий холодець, котрого не можна ні їсти, ні пити. Та... — махнула байдуже рукою. — Горбатого, видно, й могила не вирівняє.
— Знову туман, туман і пустота, — спробував пожартувати Грабовський. — А відомо — за туманом нічого не видно.
Втрутився Кость Семенович.
— Ніякого тут туману нема, хоч Оля нічого конкретного й не сказала. Я її розумію — говорити важко. Ми вам не сторонні люди, і нас це таки ображає. Вдумайтесь самі. Ну, розпустили про вас чутку — одружуєтесь. Чутка, якщо пригадуєте, була сенсаційною. Осадчі носилися з нею, мов дурень з писаною торбою, трубили на всіх перехрестях, величались, як свиня орчиком, — сам поет просить руки їхньої доньки. Ну, пішли ми з вами удвох до них, перебалакали, дійшли згоди. Хай, думалось, уже й так. Пізніше все місто заговорило про вас та Анфісу як заручених, сподівалося весілля. А що вийшло?
— Поки що нічого, — вставив Грабовський, — але, очевидно, буде, в кожному разі, до того хилиться.
— Буде на собачі заговини, — докинула Ольга.
Кость Семенович докірливо глянув на дружину і продовжив:
— Щось ви там ворожили, ворожили, а тепер нате вам — нова поголоска, ще сенсаційніша від попередніх.
— Яка?
— На жаль, погані новини завжди приходять до нас з величезним запізненням та через десяті уста. Он підіть і самі послухайте, що люди гомонять, смакуючи і перевертаючи на всі лади: Анфіса піднесла Грабовському зеленого гарбуза, забрала колишнє своє слово назад, а знайшла собі кращу партію — знатну й багату.
— Невже?
— Не знаємо, ви ж з нами не ділитесь секретами. Людські язики плещуть. Та ще й нас приплутують, заливаючи багнюкою і помиями.
— Вас?
— Глузують над нами: силкувалися, мовляв, нав'язати осадчим негодящий товар, якогось злиденного напівмерця, бунтаря, котрого цар навіки загнав сюди, але не на дурних наскочили.
Гаврилов змовк. Якусь хвилину мовчали всі троє.
— Да-а-а, — зітхнув Грабовський.
Мовчки обернувся і, не прощаючись, вийшов з хати.
Анфісу знайшов у бібліотеці.
— У таку пору? — скинула на нього розгублені очі. — Я трохи затрималась. Хочу дочитати, — похвалилася "Декамероном". — Так цікаво, не одірвешся. Отож бувають історії. Сідай, коли прийшов.
Почала збиратися, хапливо причепурюючись.
— Зачекай, — попросив. — Треба поговорити.
— Про що? — тривожно стрепенулась.
— Почуєш.
— Може, іншим разом? Дуже спішу.
— Встигнеш.
— Куди?
— Туди, куди спішиш. Не заберу багато часу.
— Ти сьогодні якийсь дивний.
— Такий як є. Поясни мені, що відбувається?
— Де?
— Усе місто говорить, у тебе є вже новий наречений, ти зламала дане мені слово, а я нічого не відаю.
— Я також.
— Звідкіля ж такі розмови беруться?
Вона спаленіла до вух, абияк гортаючи книжку. Стежив за її безладними рухами і догадувався — сказала неправду.
— Бачиш, Павле, — заговорила, тамуючи хвилювання. — Чим більше я замислююсь над нашим шлюбам, то все страшніше стає мені. Подумай сам. Тебе необхідно завжди лікувати, доглядати. І в мене здоров'я погане. Підуть діти, теж хворі, бо ж сухоти передаються з роду в рід. Знову клопоти, ліки, в домі безперервний лазарет, сморід, прання, латання білизни, голодна родина...
— Раніш над цим не думала? Я ж, здається, про неминучі труднощі говорив, попереджав.
— Говорив, але тоді я не все розуміла.
— Хто ж зараз напоумив тебе?
— Люди, сама...
— Не треба криводушити, кажи правду. Невже я за все наше знайомство, за час нашої дружби заслужив того, щоб мене обдурювати? Анфісо, пригадай, що ти говорила мені в листі, а потім на березі.
На її щоки покотилися рясні сльози. Книжка випала з рук і якось навдивовижу гулко гупнулась об підлогу. Ніхто не підняв її.
— Вибач мені і прости, коли можеш, — заламала Анфіса спорожнілі руки. — Ти добрий, людяний, маєш чуле серце. Я вірю, вірю, не станеш, не зможеш стати проти мого щастя.
— Щастя? З ким?
— З Сержем. Він — дворянин, багатий, з вишуканими великосвітськими манерами, широкими знайомствами. Зрозумій, Павле, тільки Серж годен вилікувати мої хвороби...
16
Дні і ночі лізли черепахами, неохоче підступаючись до марудної та в'їдливої якутської осені. Третій тиждень дощило, напуваючи спраглу за коротке, але гаряче літо землю. Сірий, важкий і волохатий смуток снувався над тайгою, брів пустельними вулицями міста, каламутними очима зазирав у будинки, юрти, ворушився в людських серцях...
Тривожно клямкнули сінешні двері, і Нюргустана прожогом вихопилася з кімнати, немовби з вогню, її щоки палахкотіли смаглявим багрянцем.
— Чого тікаєш? — перейняла дівчину Ольга, скидаючи з голови мокру хустку. — Що з тобою?
— Думала, Павло Арсенович.
— Його нема дома?
— Давно пішов. З ним щось дивне коїться. Йде зранку, десь блукає, люди бачили за містом, а я — на березі. Увечері довго не спить.
— Звідкіля все те знаєш?
— Бачила. І тато, і мати бачили. Ми лягаємо спати лише тоді, коли він засне. А зараз прочитала таке, що перелякалася, хоч і не все розібрала, бо він якось чудно пише.
— Де прочитала?
— Ось.
Дівчина взяла зі столу папір і подала Гавриловій. Ольга пізнала дрібненький почерк Грабовського. "Брате мій дорогий та любий! Вибачайте, що так давно не писав Вам, бо нікому не писав нічого. Як я жив літо і через що не поїхав нікуди відси — краще не казатиму; коли треба буде — напишу, а ся потреба, може, складеться незабаром. Листів ні від кого не дістаю, бо дав свій адрес на Іркутськ, а сам сиджу тут. Та по правді — що мені ті листи, нащо вони? Мертвого нічим не зведеш... Всі зв'язки, життя порваті, душа доболілась до краю, нічого не жалко, ніщо не втішає. Людей... часом проклинаю, часом пригорнув би всіх до серця.
Збірник, що посилаю, мабуть, останній, бо не знаю, чи візьмусь коли знов за працю. З необробленого матеріалу дещо зберіг, дещо пошматував та попалив. Шматую, і мені якось відрадно робиться. Хочете — пишіть, хочете — ні, мені про все байдуже, нічого цікавого не осталось на світі .."