— Досить вам про те, — просить Балбаара. — Сідайте до столу.
Господиня славно подбала про свято. На столі — і оленина, й конина, і яловичина, і ведмежатина, і заболонна каша, і саламаат та ще й рожеві лілії, солодкі на смак. Навіть смажені гриби.
Їх, тих грибів, Байбал позавчора назбирав у лісі для Павла й Ольги. Насміявся тоді Грабовський досхочу, бо в кошику старого впереміш з їстівними грибами були й отруйні. Це Павла не дивувало: вілюйчани майже не вживають грибів, а тому не знаються на них.
Коли вже кінчали обідати, в юрту зайшла Аанис, тягнучи за руку, наче свого однолітка, Дулембу.
— Отак його, так, — радів Байбал. — Волочи ледацюгу. — І вже до Дулемби: — Що ж це ти, Гене, баришся?
— Та ми он з нею, — гладить Генрик Адамович чорні косенята дівчинки, — балакали, читали.
— Добре, що прийшов. А ти, онуко, дивись мені. Завжди така слухняна, а цього разу підвела діда.
Аанис ображено похнюпилась, але вже за мить підстрибнула до Грабовського лисичкою.
— Дядьку Павле, — защебетала. — А я таки вивчила <Мороз, Красный нос", ага!
— До кінця?
--— Весь
— Знає, знає, — докинув Дулемба. — Мені розказувала.
— І ще щось знаю, — похвалилася дівчинка.
— Що?
— Не скажу.
— Ні, треба сказати, — заохочує Генрик Адамович, змовницьки підморгуючи. — Тільки стань посередині юрти.
Аанис склала на животі руки ї голосно почала:
Ну, прокидайтеся, діти.
Ранок — до книжки пора!
Сонечко вспіло залити
Все посереду двора!
Швидше вдягайтесь до школи!
Кращі прогаєте дні, —
Пізно вертати, — ніколи
Їх не повернете, ні!
— Молодець, — похвалила дівчинку Ольга. — Це тебе дядько Павло навчив?
— Ні, — відповів Грабовський. — Я взагалі своїх віршів їй ніколи не читав.
— Це дід Ген, — вставила Аанис. — Сьогодні вранці дав мені книжечку, таку маленьку й гарну, а я вже потім сама вивчила.
— Он які — дивується Балбаара. — Уже й Павла Арсеновича знає.
— Добре, онуко, — радіє Байбал, втираючи долонею щасливі сльози на очах. — Вчися. Може, колись розберешся з тим озером.
— О, дід знову за своє.
— А ти, сину, не смійся. Думаєш, не розбереться, як виросте? Ого, ще й як розбереться, побачиш.
...Йшли від Дабиита удвох, радісні й безтурботні, побравшись, мов діти, за руки. Зараз він зовсім забув те, про що недавно писав Франкові. І душевні муки, і сумніви, і гризота сумління — все кудись раптом зникло, наче ніколи й не було.
Спинились біля воріт. Не розмовляли. Тільки дивилися одне на одного, немовби вперше зустрілись. Він і незчувся, як пригорнув її.
2
Минулого разу казала, прийде в суботу, а прийшла — завчасу. Була збентежена. В очах коливався тяжкий смуток. В правій руці тримала конверта, протаврованого чорним штемпелем.
— Кость написав, що дозвіл на переїзд до Якутська дали. Звелів поволі готуватися в дорогу.
І змовкла.
Грабовський сидів, наче вражений громом.
Кінець. Він певно знає: життя без неї буде для нього порожнім і злиденним. Якби ж довелося боротись просто проти суперника-коханця, якби навіть треба було величезними зусиллями завойовувати її любов — все те не лякало б, а тут... Адже Кость не лише приятель і порядна людина...
Ольга, мабуть, вгадувала його сумні думки. Вона підійшла, сіла на стілець поряд. Взяла його обидві руки, зовсім розслаблені, і запитала:
— Як же, Павле, далі?
Він здригнувся.
— Ти про що?
— Що мені тепер робити?
— Готуватися, їхати, — відповів, немовби мечем рубонув по власному тілу. Здавалося, навіть біль відчув.
— А ти ж як залишишся?
— Я?
— Тобі ж завжди потрібна дружня рука, лікарська — особливо.
— Не знаю, — журно хитнув головою. — Нічого не знаю. Ясно лиш те, що без тебе, Олю, каратимусь.
— І я без тебе, — схилилась до нього. — Я й не уявляю собі, як через кілька днів не буду бачити тебе.
— А як же з Костем?
***
Порівнював вірші "Проліска" з тими, що тепер лежали на столі, і в грудях бриніло якесь дивне й самому незрозуміле почуття. Часу, здається, минуло небагато, а зміни й самому впадають в око.
Змінився голос, спів. Не ті мотиви. Не той настрій. Не такий тембр. Замість життєствердного мажору часто прохоплюється болісний мінор.
Не те, не те, що було раніш. Не те, що треба громаді. Все це — твоє власне, суто приватне, особисте. Кому воно потрібне? Яку струну зачепить у серці читача? Чому доброму навчить? Куди поведе? В якій життєвій нагоді придасться? Ти ж колись сам — пригадуєш? — говорив, подумки викладаючи своє кредо, що поет мусить...
Бере аркуш зі столу. Рука ледь-ледь тремтить, і папір звільна похитується. Перед очима мерехтять рядки:
На гірке життя уродився я,
Не зазнав і раз щастя змолоду;
Знудьгувалася вся душа моя
Серед вічної стужі-холоду.
На шляху моїм скрізь хрести самі
Якась іродська сила ставила,
Святу молодість підтяла в ярмі,
Мети людської нагло збавила...
Так, так — власне, особисте. А до того ж у ньому стільки скарги і розпачливого лементу, стільки жальної муки...
Ось другий аркуш, також ніби благає не чіпати його:
Куди подінусь я з нудьгою,
Куди подамся від журби,
Робак, роздавлений ногою,
Нікчемна іграшка судьби?..
І третій — сумний, сумний та невеселий і набурмосений, як пізня якутська осінь:
Не прийде надія, одурить — я знаю,
Бо то вже мій жереб такий;
Без долі вродився, без волі сконаю...
О-о, а тут уже й зовсім віє цвинтарним холодом. До самого краю, до останньої межі дійшов. Нема найменшого просвітку. Одна тобі чорна розпука клубочиться і волає:
Годі! Несила, незмога
Так безнадійно страждати.
Годі! Скінчилась дорога...
Чи було щось подібне в "Проліску"? Здається, було — "Людина єсьм...". Але ні, не таке. Не таке. Та людина, змучена слаботами, тут постає ще більш пригніченою, скаржнішою, а в її словах — нічого, крім гнітючої зневіри і темної безнадії. Робак. Так, так — робак, роздавлений ногою, не здатний ні на що.
Слаботи. А скажи по правді, кого здивуєш тими слаботами? Скільки їх на всьому широкому світі, в кожному куточку землі, в людському серці? Невже ж усі підряд будемо виказувати на оглядини громаді? Що ж тоді, пройнявшись ними, робитиме громада? Як вона боротиме повсюдне лихо, рватиме ті важкі кайдани, якими окуто її руки й ноги? Скажи, як? Не забувай про неї, громаду.