Свято влаштовувалось на широкому вигоні, де вже юрмилося чимало люду. Сивоголовий дідусь Мичар люб'язно вітав прибулих:
— Спасибі, що прийшли, не погордували нами.
— Ну, не я тобі казав? — радісно посміхнувся Байбал. — Громаду, Павле, правду мовить Генрик Адамович, треба шанувати.
Увагу Грабовського привернула дивна споруда. Такої на бордонському святі не було. На чотирьох стовпах висотою в сажень прибита гладенька перекладина. Довкола них устромлені в землю молоденькі берізки, віття яких сягає перекладини і майже повністю закриває її. Обабіч струнчаться ще два ряди берізок, обв'язані квітчастою волосяною шворкою. До неї поприплетено силу-силенну барвистих стрічок, іграшок та кілька телячих намордників.
— Це, — каже тихо Байбал Грабовському й Дулембі, — називається тюселге, тобто коло, а для чого воно, скоро побачите.
Сажнів за п'ять від тюселге чоловіки закопують товстий модриновий стовп. Міцно утрамбувавши землю, просвердлюють вісім дірок і забивають у них чисто вистругані білі кілки. Вище і нижче шийки стовп прикрашають десятьма обручами різного кольору, а поверх них прив'язують мотузки з пасмами конячого хвоста й гриви. Повтикавши навкруги берізки, до нього припинають білого коня, озброєного й окульбаченого старовинним сідлом у срібній оправі.
Жінки зайняті своїм ділом. Он дві несуть масивну шкіряну баддю з кумисом. Притуливши її до крайнього стовпа тюселге, перекидають квітчасту шворку через перекладину. Інші підносять туди наповнені кумисом глечики, кварти, що називаються чоронами, кухлики, миски з м'ясом, кашею та іншими наїдками.
— Не кваптеся з цим, — підходить до них Мичар. — А де ж стане далбар чибичах?
Слідом за ним парубки підносять порожню берестову діжчину, гарно оздоблену конячим волоссям, і ставлять її поруч з великою баддею. Мичар наливає в неї кумис, кладе кавалок коров'ячого масла і розмішує новою березовою ложкою, держак якої прикрашено мичкою білої гриви.
— Отак, — клацає задоволене язиком. — Далбар чибичах готовий. Хай не гніваються на нас небожителі й духи природи.
Байбал торкнув Грабовського за лікоть.
— Ось почнеться алгис, якого в Бордонському наслегу ніхто не знає і не годен зробити.
— Що то таке?
— Заклинання, яке виголошується при висвяченні юнаків у вершники. Слухай.
Ще раз оглянувши тюселге, Мичар надягнув шапку з срібним візерунком, перехоплену двома яскраво-червоними стрічками, покликав до себе дев'ять юнаків та вісім дівчат і дав їм по чорону й кухлику з кумисом. Потім поставив хлопців у лаву обличчям до сходу сонця, дівчат — ліворуч. Став між ними, підпалив багаття, вклякнув на ліве коліно, підняв праву руку догори й почав:
Нарешті прийшов той день,
Коли ми дев'яти юнакам,
Які ще не зналися з тими,
Хто ходить у спідницях,
А також дівчатам
Шанобливо підносимо
Великі чорони й маленькі кухлики.
І повторюємо: цей день, молоді наш!,
Настав. Ми вас напуваємо й годуємо
Через синє полум'я.
Залишений нашим дідом-прадідом
Еллеєм Боотуром заповіт,
Укладений ним колись звичай
Мусить бути священним
І для всіх наступних поколінь.
Хай царствують щастя й радість!
Дідусь на мить змовк, передихнув, звівся на ноги й обернувся врочистим лицем на схід:
Святи Кюрре Дьєсегею,
Називаючи твоє славне ім'я,
Звеличуючи твою високу славу,
Підносимо тобі в чоронах яства,
Через священний вогонь наливаємо,
Через голубе полум'я частуємо!
Узявши в руки найбільший чорон, Мичар тричі хлюпнув у вогонь кумис, нахиляючи посуд до себе.
— Хто такий цей самий Дьєсегей, що йому така шана? — питає стиха Грабовський Байбала.
— Наш великий бог, — відповідає той. — Покровитель коней, всього конярства. Слухай, слухай.
А Мичар, поклавши спорожнілий чорон, вів далі:
Боги наші, святі духи землі!
Благаємо: посміхніться радісно нам
І дбайте про наш достаток!
Вам найпершим подаємо яства,
Котрих ще ніхто не куштував, —
Дев'ять чоронів кумису підносимо вам!
Звеличуємо вашу високу славу,
Через вогонь наливаємо,
Через голубе полум'я частуємо!
Розмашисте зачерпнув березовою ложкою з далбар чибичаха смачної кумисо-масляної суміші, покропив нею берізки біля тюселге, зняв з голови свою обрядову шапку.
Люди почали всідатися на землю. Скоро довкола напоїв та наїдків утворилися три гурти: чоловічий, жіночий, молодіжний.
— Вас, — кивнув Мичар Грабовському й Дулембі, — прошу сюди. Сідайте ось тут, — вказав на вільне місце біля шкіряної бадді. — А ти, Байбале, порядкуй серед дітей.
Мичар першим пригубився до великого чорона і, як велить звичай, передав його сусідові — Генрику Адамовичу. Від Дулемби чорон потрапив до Грабовського і згодом, обійшовши все чоловіче товариство, вже порожній, повернувся до Мичара. Далі кожен пригощав сам себе: пив кухликом кумис, заїдав кашею, м'ясом, симою, заболонними коржами.
Після святкової трапези почалися розваги. Кволий і хриплий голос Мичара затягнув пісню про славетних косарів, яку дружно підхопив увесь чоловічий гурт:
Такий, як Титків син,
Як велет Бахаана,
Котрий впродовж всієї косовиці
Накошував щодня по вісім копиць сіна,
Такий не народився ще.
— Слава! Слава доброму косареві! — залунало в молодіжному гурті так, що білий кінь коло шанобливого стовпа став дибки.
Той гурт уже розгойдував свою пісню:
Тих, що з кокардами на шапках, — геть!
Тих, хто в еполетах, — повалити!
Тих, які чваняться кортиком, — знищити!
Тих, які тронові служать, — також!
— Агей! — гукнув молоді Мичар. — Хто там забаг на хара масу? Тихіше треба.
— Чого тихіше?! — подав голос Байбал. — Ми й так багато мовчимо. Не затикай нам рота хоч на свято. Хара маса... Співайте, співайте, хлопці, щоб знали царські офіцери, а вкупі з ними наші тойони, що чекає їх. Настане пора — згинуть усі до одного, як чорні паути.
Жінки й діти слухали олонхосута. До них скоро приєдналися майже всі учасники исиаху.
Олонхосут, чоловік років за п'ятдесят, видно, з коліна вілюйських барахсанів, мав гарний голос і хист імпровізатора. Говорив розважно, вдумливо, немовби на ходу складав героїчний епос про легендарного предка якутів Нюргуна-Боотура, прозваного Стрімким. Свою розповідь часто переплітав ритмічним речитативом та приємним баритональним співом. Одягни його в білі гребінні штани й сорочку, дай солом'яного бриля на голову, а в руки бандуру — і готовий тобі кобзар.