Він знову схопив за штанину, але Грицько сердито фацукнув ногою.
— Не балабонь.
— Я балабоню?!
Заносилось на сварку. Ледацюга Любинський мав усіх молодших за ніщо і міг надавати буханців.
— Котись під три чорти, свинота куцорила, — осердився він. — Доскочиш четвертого класу, тоді й питатимеш, а поки що, пацючку...
Подав голос Ткаченко:
— Плюнь, Грицю, на ту вошиву постіль та йди сюди.
Не стерпів образи Бодяк.
— А ти, мазнице, заткай плювачку!
Ткаченко підхопився з свого ліжка.
— Alea jacta est! — гукнув Кифір Проценко. — Юлій Цезар вирушив на Рубікон. Почалося.
Однак нічого не почалось: Матвій, не зробивши й п'яти кроків, круто повернув назад.
— Іди, іди, дурню, — кинув йому навздогін Бодяк. — Цезар... Сидітиме в першому класі до страшного суду. Довбня. Кувадло. Ну, вставай, Грицьку! Пора на вечерю збиратись.
Любинський голосно розреготався.
— Ха-ха-ха! Ох ти ж, сучий сину, ой хитрун. Умієш підкупити. Значить, на гречаний кулешик. Черево таки вже стухло... От дивись, як воно виходить. Спектор і вчителі кажуть, нібито в мене куряча голова, а я одним махом хавкнув.
— Що?
— Твого вірша про наше харчування. Коли гарне — само собою запам'ятовується, не треба й мізки сушити. Славний вірш і правдивий:
В понеділок дають юшки,
Три дні зряду все — галушки,
Потім два дні все — лапшу,
А в неділю — кулешу.
У Бодяка враз пересівся гнів.
— І другого знаю, — вів далі Грицько. — Оцей-о, за якого на тебе сердиться Михайло:
Тільки зірка стала мріти,
Бурсак почав бубоніти,
Бо боявся довго спати,
Щоб снідання не взівати.
— Добру маєш кебету, — похвалив Бодяк.
— Так і я важу, а спектор, а вчителі... Тим йолопам оббрехати чоловіка — як дурному з гори збігти.
— Не вір їм.
Любинський зовсім розохотився.
— Розкажи ще щось, може, й те затямлю.
— А кулешик?
— Його не прогавлю. Розкажи!..
Втрутився Грабовський.
— Прочитай, Степане, отого найновішого.
— Хіба ж то твір? — розвів руками Бодяк. — Ні те ні се. Позавчора бачив, як на вулиці городові катували одного чоловіка. Обдертий, висохлий, мов кукурудзиння. Щось потягнув з бакалії...
— Читай, — перебив Гаврик.
Бодяк неохоче розгорнув зошит:
Тут його образ схопили,
На долівку повалили,
Один сів йому на спину,
Бив безбожно, як скотину;
Той — у пузо кулаками;
Кров'ю з рота цебеніло;
Лице пупом посиніло...
Степан замовк, дивлячись на хлопців, що сходилися з усіх кінців гуртожитку, а по хвилі додав:
— Ще не закінчив, потім допишу.
— Нічого собі чудасія, — клацнув язиком Любинський, підводячись з ліжка. — Нічого, але...
— Бракує кумедії? — примружився Кифір. — Бідолаху лушпарять, а тобі... — І вже до Бодяка: — А що далі було з тим злидарем?
— Говорили сьогодні на храмі — помер уночі.
— Так йому й треба, хай не краде чужого, — буркнув Матвій. — А за такі віршики... Ходімо, Грицю, вечеряти.
Михайло Приходько одірвався від книжки, мстиво глянув на Степана і почав шпарко щось записувати.
Різдво, що поволі наближалось, залихоманило духовним училищем, перекинуло шкереберть ще з осені встановлений розклад навчальної роботи. В усіх класах і наставники й вихованці на якийсь час забули про арифметику, географію, словесність, всілякі історії, навіть священну, слов'янську, латинську, грецьку мови. Замість цих наук надолужували уставом, євангелієм, співом.
Богослужіння в церкві припинялося тільки на ніч, і від надсадного горлання, свічкового та ладанового чаду повертались бурсаки до свого житла геть знесиленими й напівочманілими.
Та й в корпусі не вщухав безладний галас. Хлопці теж готувалися гарно зустріти свят-вечір, а надто ті, котрі не їхали на короткотривалі зимові вакації додому. Тепер за столом уже й картярі не змагаються, бо нема вільного місця. Там збивають дерев'яні зірки, обліплюючи їх барвистим папером, обвішуючи яскравими стрічками, вистругують держаки, ладнають ліхтарі з свічками.
Бурсаки згуртувалися в кілька ватаг, розподілили між собою містечкові вулиці та кутки, куди підуть колядувати, а згодом і посівати та щедрувати. Кожна ватага має свого старшого, що зветься благочинним і носить зірку, заспівувача і, звісно, двох скарбників-міхонош.
При розподілі ролей Любинський із шкури пнувся, щоб стати благочинним, аби потім паювати зароблене, але на його не вийшло — обрано було Бодяка. Правда, Грицька те не образило й не розгнівило — він охоче згодився на роль міхоноші, знаючи, що, мавши торбу за плечима, зможе вволю поласувати ще на коляді, постарається приховати і якусь копійчину...
— Глянь, Степане, — хвалиться благочинному, показуючи величезний валовий мішок. — Я вже готовий і зараз рушати... А Михайло все куздряється. Зубряка нещасний!
Згорнувши молитовника, над яким горбів увесь вечір, Приходько ліниво підвівся.
— Не пхай рила в чуже корито, — буркнув. — Я завтра з свого рядна пошию цілий лантух...
— То ший зараз.
— А вкриюся чим?
Бодяк клопочеться іншим: примайстровує до високої баранячої шапки Килавчука, одягненого в кожух навиворіт, круті роги й довгі вуха.
— Оце коза, мосьпане, — милується. — Такої ні в кого не буде.
Заклопотаний і Грабовський: до свят-вечора залишилось чотири дні, а колядки на хоровий спів не розучено. Те ж на його голові лежить.
— Що колядуватимемо? — питає хлопців, які зібралися навколо нього. — Хто що радить?
— Я, — зголосився Приходько. — Скористаймось тими колядками, які позавчора учили в класі.
— А я проти, — вихопився Килавчук. — Треба знайти такі, щоб були зрозумілими, не старослов'янщиною, а нашою мовою. Хоч би й оцю:
Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна увесь світ осіяла.
Там, де бог родився, з діви воплотився,
Там чоловік преубогий пеленами оповився.
Кифір невдоволено насупив брови:
— Можна, — заговорив. — Але... З діви воплотився... Дурити людей... А може б, ту, котру в нашому селі полюбляють?
— Пам'ятаєш?
--— Авжеж, не один раз колядував:
Добрий вечір тобі, пане господарю!
Ой радуйся, земле, син божий народився.
Застеляйте столи та все килимами
Та кладіть калачі з ярої пшениці.
— Ця краща, — міркує Любинський. — Про калачі... І до хазяїна ясний заклик — розсупонь калиту, частуй чарчиною. Берім її та й нічого більше мізкувати.