— Не скажете випадково, чи сів у поїзд один лікар з Хакул-Абадського району з хворою матір'ю?
— Лікар Постоловський? Як же, як же! Знаю, — відповів охоче начальник станції, до голосу якого одразу прилучився й запобігливий голосок старого касира в окулярах, що враз відчув досвідченим нюхом у незнайомому узбецькому обличчі якогось начальника:
— Два квитки до Ташкента видав з плацкартами! Вагон номер три.
— Коли прибуває поїзд в Андижан і скільки стоїть там? — спитав, морщачись, Ходжаєв, який при всій своїй зовнішній суворості не терпів від будь-кого солодкавого тону підлеглості й самоприниження.
Не дослухавши до кінця відповіді начальника станції й касира, які один перед одним старалися догодити хоч і невідомому, та все ж таки начальству, Ходжаєв побіг до автомашини, чим вкрай здивував і розчарував начальника станції й касира (начальству не годиться бігати — несолідно!), і кинув на ходу шоферові:
— В Андижан, на вокзал! Встигнемо. Тільки швидше, будь ласка!
Машина круто завернула від станції, і за хвилину на Андижанському шляху по ній лишилась тільки довгаста хмаринка куряви, що звільна танула в мареві гарячого дня.
На розпеченому пероні вокзалу в Андижані Ходжаєв устиг-таки вскочити в передостанній вагон, коли ташкентський поїзд уже рушив і провідники в дверях виставили жовті прапорці. Переходячи з вагона у вагон, він, нарешті, знайшов лікаря Постоловського і його хвору матір.
На привітання Ходжаєва мати кволо заворушила губами, силкуючись і собі сказати доброму чоловікові щось приязне, та з її уст прошелестів лише невиразний шепіт, який не розчули ні син, ні поготів Ходжаєв. Тільки з того, як вона двічі поволі склепила очі й ледь усміхнулася, було видно, що їй приємно бачити на своїй останній дорозі ще й хорошого Сашкового начальника.
Відколи провідниця вагона й син застелили на лаві постіль і мати простягла на ній важкі, як не свої, ноги, їй стало раптом гірше. Наче всі свої слабкі, надуживані протягом останнього часу сили вона до краю вичерпала, поки їхала до залізниці й пройшла до поїзда. Вона востаннє напружилась, щоб кинути через вікно Жучці їсти, та то були вже рештки її сил. Коли поїзд рушив і зникла з очей Жучка, а за нею станція і районне місто вдалині, мати збагнула, що це загорнулася не тільки остання сторінка її перебування в Узбеччині, а ось-ось вийде кінець і всій довгій книзі її буття... І тоді вона відчула, що сил у неї нема та більше вже й не буде. Душа ще якось держалася тіла, але і їй ставало чужим те немічне, важке тіло. Коли треба було перейти на постіль з синової лави, на яку мати була хряпнулась, одступивши від вікна, вона вже не могла встояти і повисла на руках сина. Поява Ходжаєва тільки на якусь хвилину повернула її до перейденої дійсності, а далі мати знову притихла, прислухаючись, чи не почала вже її душа звільнятись від непотрібного тепер тіла...
— А я теж до Ташкента — деякі справи набігли. Цю полицю ніхто ще не зайняв? — спитав Ходжаєв Олександра Івановича і, вдивляючись у бліде, безкровне обличчя старої, ніби ненароком додав: — До речі, я прихопив у райздороввідділі для вас плату й відпусткові гроші.
Прихід Ходжаєва був для Олександра Івановича несподіваний і небажаний. Йому хотілося бути самому з матір'ю, і він був вдячний провідниці, коли та влаштувала їх у відділку, де нікого більше не було. Присутність сторонньої людини, навіть такої, як Ходжаєв, була зараз тяжка. Але Олександр Іванович одразу догадався, що не випадково і не заради службових чи особистих справ сів похмурий завоблвідділу саме в цей поїзд, а щоб допомогти йому і його матері в такій скруті. І Олександрові Івановичу вперше за сьогоднішній страшний день трохи полегшало на душі.
— Здається, заснула... Ходімо покуримо в тамбурі, — пошепки промовив Ходжаєв, злегка нахиляючись до голови матері, що лежала, склепивши повіки. Олександрові Івановичу здалось, ніби Ходжаєв хоче сказати йому щось не при матері, і він тихо підвівся за ним.
— Тяжко? — спитав Ходжаєв, коли вони стали в порожньому тамбурі, і його чорні брови, насупившись, зійшлися на переніссі. — Розумію, колего, розумію вас. Але кріпіться!..
Він помовчав і дістав з кишені пачку цигарок. Олександр Іванович, який після народження дитини кинув був курити, зараз машинально взяв із простягнутої пачки цигарку й, припаливши від сірника, який Ходжаєв підніс йому, став жадібно затягатись тютюновим димом.
— В нашу епоху від кожного з нас вимагається стільки, як ніколи ще не вимагалося від людини за всю історію людства. На нашу долю випало переробляти не тільки нашу дійсність, а й нас самих, — сказав замислено Ходжаєв, спираючись плечем об стінку тамбура. — "Мы рождены, чтоб сказку сделать былью", а в нашій дійсності, надто в нашій узбецькій дійсності, ми часом натрапляємо на такі пережитки минулого, на такі потаємні "заказники феодалізму", що аж дивом дивуєшся, як вони могли заціліти до наших днів!..
Олександр Іванович розумів, що Ходжаєв хоче одвернути його думки від того неминучого, що нависло над матір'ю і про що було боляче думати. Це для того він і почав розмову про такі речі, які не могли захопити Олександра Івановича в його теперішньому стані. Проте, думаючи весь час про матір, він усе ж чув, що каже Ходжаєв, тільки не міг підгримувати розмови і розсіяно дивився крізь вікно на дальні гори, за якими починалась Киргизія. А Ходжаєв розповідав далі:
— Обслідував я вчора Карадар'їнську лікарню. Заходжу в процедурний кабінет, а в ньому мух — як коло базарної ятки. В чому річ? Заглянув випадково за ширму, а там на тумбочці — черствий хліб і недоїдки сніданку, а на цвяшку коло тумбочки висить брудний халат з кров'яними плямами. В процедурному кабінеті! А зовні все гаразд — і квіти на вікнах, і завісочки білі, і ширма чиста... А сам "доктор" Ікрамов чого вартий! Проглянув я його діагнози — і сміх і гріх: "Роздратовання, нетерпіння" (це читай — неврастенія) або — "Через незадовільний шлунок (очевидно, якийсь гастрит) працювати в колгоспі може тільки обмежено..." Не дивно, що Ікрамов не помічає мух, його не турбує високий процент захворювань на малярію, в нього фактично нема ніякої профілактичної роботи. Але зате є своя ширма, навіть дві ширми: диплом Самаркандського медінституту й, на жаль, ще... партквиток. І ось порівняйте: наші передові узбецькі вчені, наші прекрасні інженери, агрономи, самовіддані трудівники-бавовнярі і — десь отакий лікар Ікрамов, що був би саме на місці в ролі лейб-медика при дворі еміра бухарського... Така наша дійсність, такий наш сьогоднішній Узбекистан, де багато чого ще ховається за різними ширмами...